Читати книгу - "На землі кленового листу, Левко Лук'яненко"

обидва боки від гарного старовинного каміна стояли африканські статуетки. На двох підвіконнях лежали вироби латиноамериканських аборигенів. За своє життя пан Ониськів устиг помандрувати по всіх континентах світу. Коли Україна почала підійматися і пан Кравчук приїхав до Канади, старий Ониськів подарував Президентові символічний ключ від своєї ферми і підписав дарчу грамоту.

Господар зустрів нас привітно і запропонував оглянути обійстя.

Я нагадав панові Володимиру про обіцянку передати ферму Україні за трьох умов: Україна проголосить самостійність і обере свого президента, узаконить національну символіку і в Канаді з’явиться український посол. Усі три умови виконано. То чому ж пан Ониськів не дотримується свого слова?

Зі слів Ониськіва стало видно, що він не збирається розлучатися з фермою.

Незважаючи на те, що ми досить сухо розпрощалися, я все ж попросив адвоката з Торонто Ігоря Бардина продовжити справу передачі ферми у власність України.

Де і як відзначати річницю незалежності?

У процесі консультацій з Олександром Бутом, генеральним агентом Укрморфлоту в Нью-Йорку, виникла ідея святкувати першу річницю незалежності України на українському пасажирському теплоході «Грузія».

Відповідальність за підготовку до святкування я поклав на радника-посланника Родіонова. Проте була одна важлива справа, що особливо спонукала мене до святкування саме на кораблі — виникало питання про державну символіку, і я хотів скористатися святом для прискорення міжнародної реєстрації української символіки на наших цивільних суднах і реєстрації наших суден під новою символікою. В цьому були зацікавлені і капітан «Грузії», і Бут, оскільки це було б непоганою рекламою і привабило пасажирів. Користуючись статусом найвищого представника Української держави в Канаді, я наказав змінити більшовицьку символіку на нашу. Капітан погодився це зробити, але тільки з дозволу начальника Чорноморського пароплавства. Попросивши Тараса Гукала організувати виготовлення в Монреалі тризуба і пошити великий блакитно-жовтий прапор, написав листа до МЗС України з вимогою до начальника Чорноморського пароплавства Пилипенка про необхідність терміново звернутися до Всесвітньої організації цивільного мореплавства про міжнародну реєстрацію української символіки для українських цивільних суден. МЗС підтримало мій лист, і заявку до міжнародної організації цивільного мореплавства направили. Я не сподівався здійснити міжнародну реєстрацію до 24 серпня 1992 року, але вже знав, що святкуватимемо під нашою, а не під чужинською символікою.

Паралельно з підготовкою до святкування першої річниці самостійності України з ініціативи і з допомогою Тараса Гукала почали готувати проведення телевізійного мосту Київ — Монреаль, вели переговори про відкриття тридцятьох додаткових телефонних ліній з Канади до Києва.

Генерал Пергат та інші

7 червня генерал Скалько, заступник командувача українських повітряних сил, повідомив про переліт із США до Канади українських літаків-винищувачів для участі в авіаційному святі. Група під командуванням полковника Коваля складалася з 15 пілотів і трьох літаків. Генерал Скалько просив посольство сприяти українським пілотам і запрошував відвідати авіаційне свято, що мало відбутися в Трентоні 27 і 28 червня.

До Трентона від Оттави десь кілометрів з триста двадцять. У неділю раненько ми виїхали і на десяту ранку були на летовищі.

Там мене зустрів начальник летовища, провів до величезного штабного шатра і представив високих командирів, у тому числі й генерала Пергата, командувача північного військового округу Канади, що охоплює кілька мільйонів квадратних кілометрів канадської території. Пергат гарною українською мовою розповів, що він — українець кубанського походження, що у штабі є чимало українців і вони страшенно раді незалежності України. Підійшли полковник Тарас Попович, майор Микола Татарин. Вони представили мені полковника Коваля, командира авіа-групи з, так би мовити, материкової України.

Мені запропонували оглянути українську авіатехніку.

Вже здалеку було видно кілька гостродзьобих винищувачів, їх фюзеляжі, пофарбовані блакитною і жовтою фарбою, зразу впадали в очі.

Далі стояли канадські військові й спортивні літаки, американські винищувачі. Початок дня був сонячний, яскравий, без жодної хмаринки. Усі пілоти поглядали на небо з веселими усмішками і бажанням порадувати своїх командирів і високих гостей віртуозною майстерністю.

Повернулися до шатра, де нас запросили до столу. Мене посадили поруч з генералом Пергатом. Я звернувся до нього:

— Чи розповідав вам пан Попович про початок регулярних консультацій групи військових українців Канади зі мною про військове співробітництво Канади й України?

— Так. Скоро закінчується моя служба на Півночі, і мене переводять до міністерства оборони в Оттаві. Тоді я зможу активніше підключитися до цієї справи.

Попович: — Нас заздрість бере, що з росіянами співпраця вже починається, а з українцями ще ні. Ми, українці, в канадській армії становимо доволі сильну групу, росіян в армії немає, і Канада з Росією співпрацює, а з Україною — ні! Це ж нікуди не годиться!

Пергат: — 3 міністром оборони і його заступниками у нас добрі стосунки. Думаю, вони ні в якому разі не гальмуватимуть розвиток співпраці між нашим і українським військовими міністерствами. У чому ж тоді справа?

Майор Коропецький: — Ніхто не гальмує, проте ніхто ще й не вносив конкретних пропозицій.

Я: — Міністр оборони України з розумінням поставиться до моїх пропозицій. Наступної зустрічі група принесе письмові пропозиції (які напише генерал Ізидор Попович), і я зі своїм листом надішлю їх генералу Морозову. Що ж до росіян, то їх потрібно наздоганяти і випереджати, але прошу, панове, взяти до уваги, що російська армія і російське міністерство оборони давно сформовані, а українська армія щойно тепер починає створюватися.

Видовище на летовищі

Ми не звертали уваги на якісь пояснення та оголошення через гучномовці. Та ось зарокотали потужні авіадвигуни, і ми припинили розмови.

У цей час перед нашими очима вздовж просторого рівного поля над ним розгорталося цікаве видовище — змагання найновішої авіаційної техніки і майстерності вищого пілотажу.

Чудовим був політ подружжя, яке піднялося в небо на двох одномоторних спортивних літаках. Вони йшли дуже близько один від одного, стрімко розвертаючись. Красиво літала група з двадцяти канадських пілотів, які випускали кольорові смуги за літаками.

Та ось диспетчер оголосив політ українських авіаторів. Блакитно-жовті стріли, мов наконечники списів, вп’ялися жалом своїх дзьобів у прозоре небо. Звуку нема. Летять лиш блискавки сталеві. Пішли все вище й вище і, нарешті, зупинились вертикально. Всім з жаху перейняло подих — впадуть! Згорять! Вони тим часом плавно повернули і з надземної високості понеслися вниз. Глядачі вибухнули вигуками, привітальними оплесками. Депутат Верховної Ради Ярослав Кендзьор, який був тоді присутній на цьому видовищі, знімав усе відеокамерою. Ми привітали один одного з тріумфальним виходом, чи, точніше, вильотом військової авіації молодої Української держави на висоти світового військового пілотажу.

Від імені Президента України я особисто подякував групі та її командирові Миколі Ковалю за чудовий