Читати книгу - "Аліса в Дивокраї, Льюїс Керол"

і була дуже задоволена, коли переконалася, що там був справжній вогонь і палав він так само яскраво, як і той, що залишився у вітальні.

— Отже, тут буде так само тепло, як і вдома, — подумала Аліса, — і навіть тепліше, бо тут ніхто не проганятиме мене від вогню. От буде сміху, коли мене побачать крізь дзеркало тут, але ніхто не зможе добратися до мене!

Потім вона почала розглядати все навкруги і переконалася, що те, що виднілося в дзеркало у вітальні, було звичайнісіньке і зовсім нецікаве, але решта цілком відрізнялася. Наприклад, картини на стіні поряд з каміном здавалися живими, і навіть годинник на каміні (в дзеркало було вид­но лише його зворотний бік) мав обличчя маленького дідуся і посміхався до неї.

«Але в цій кімнаті не так прибрано, як у вітальні», — подумала Аліса, помітивши в каміні серед попелу кілька шахових фігур. Та за мить вона здивовано скрикнула «ох!» і присіла навпочіпки, слідкуючи за ними. Шахові фігури розгулювали парами.

— Ось Червона Королева і Червоний Король, — сказала Аліса (пошепки, побоюючись налякати їх), — а он Білий Король і Біла Королева сидять на крайку совка... Он дві тури ідуть, узявшись за руки... Не думаю, що вони можуть почути мене, — продовжувала вона, нахиляючись ще ближче, — і я майже певна, що вони не бачать мене. Я чомусь певна, що мене не видно...

Тут щось почало пищати на столі позаду Аліси. Це примусило її озирнутися, і вона встигла помітити, що один з білих пішаків перекинувся і став брикати ногами. Вона зацікавлено чекала, що буде далі.

— Це голос моєї доньки! — скрикнула Біла Королева і прожогом кинулася повз Короля, турнувши його в попіл. — Моє золотко, Лілі! Любий котику! — і вона почала відчайдушно дряпатися вгору по камінній решітці.

— Зовсім очманіла! — промовив Король, потираючи носа, якого він забив при падінні. Він мав підстави певною мірою сердитися на Королеву, бо був з голови до ніг у попелі.

Аліса жадала стати їм у пригоді. Оскільки бідолашна Лілі аж корчилася від сліз, вона швиденько схопила Королеву і поставила на стіл поряд з її галасливою донькою.

Королева задихнулася і сіла. Від швидкої подорожі в повітрі їй зовсім забило дух, і кілька хвилин вона була в змозі лише мовчки стискати в обіймах свою маленьку Лілі. Коли вона трошки відхекалася, то гукнула до Білого Короля, що похмуро сидів серед попелу:

— Бережись вулкана!

— Якого вулкана? — запитав Король, стурбовано зазираючи в камін, наче вважав, що там було найбільш підхоже місце для вулкана.

— Того, що... мене... підхопив, — ледве вимовила Королева, бо вона ще не зовсім відхекалася. — Дивись, лізь угору... як завжди... щоб тебе теж, бува, не підхопив вулкан!

Аліса слідкувала, як Білий Король повільно ліз по ґратах, потім нарешті зауважила:

— Ну, знаєте, з такою швидкістю ви нескоро доберетеся до столу. Краще я вам допоможу, згодні? — Але Король не звернув ніякої уваги на її слова. Видно було, що він не міг ні чути, ні бачити її.

Тоді Аліса дуже обережно взяла його і підняла не так швидко, як підіймала Королеву, щоб він не задихнувся. Але, перш ніж поставити на стіл, вона вирішила заодно трошки обмести його, бо він був увесь у попелі.

Опісля вона говорила, що зроду не бачила такого обличчя, як у Короля, коли якась невидима рука підняла його і почала обмітати. Він був занадто приголомшений, щоб кричати, але так вирячив очі та роззявив рота, що в Аліси аж рука затремтіла від сміху і вона мало не випустила його.

— Ой, будь ласка, не кривляйтеся так, мій любий! — вигукнула вона, зовсім забувши, що Король не міг почути її. — Ви так мене розсмішили, що я ледве не випустила вас із рук! І чого ви так роззявили рота? Ви наковтаєтесь попелу!.. Ну, здається, досить, він уже чистий, — додала вона, пригладжуючи йому волосся. Потім поставила його на стіл коло Королеви.

Король зразу ж упав на спину і не ворушився. Аліса трохи злякалася того, що наробила, — і пішла по кімнаті шукати води, щоб побризкати на нього. Проте їй вдалося знайти лише пляшку з чорнилом. Коли вона повернулася з нею, то побачила, що король очумався і вони пошепки розмовляли з Королевою переляканими голосами, але так тихо, що Аліса ледве розбирала слова.

Король говорив:

— Запевняю тебе, люба, я весь похолонув, аж до кінчиків вусів!

На що Королева відповіла:

— У тебе немає ніяких вусів.

— Цю жахливу хвилину, — продовжував Король, — я ніколи, ніколи не забуду!

— Забудеш, — зауважила Королева, — якщо не запишеш напам’ять.

Аліса, страшенно зацікавлена, дивилася, як Король дістав з кишені величезну записну книжку і почав писати. У неї раптом майнула якась думка, і вона вхопилася за кінчик олівця, що стирчав з-за плеча Короля, і почала писати замість нього.

Бідолашний Король мав розгублений і пригнічений вигляд і деякий час мовчки змагався з олівцем. Але Аліса була сильнішою за нього, і нарешті він вимовив задихаючись:

— Моя люба! Мені справді потрібен трохи тонший олівець. З цим я ніяк не дам собі ради. Він пише зовсім не те, що мені треба...

— Що саме? — поцікавилася Королева, зазираючи в книжечку. — (Там Аліса написала: «Білий Король з’їжджає вниз по кочерзі. Він дуже погано втримує рівновагу».) — Це ти так про себе пишеш?

На столі, недалечко від Аліси, лежала книжка. Вона сиділа, слідкуючи за Білим Королем (бо ще трохи побоювалася за нього і тримала пляшку з чорнилом напоготові, на випадок, коли він зомліє знову), і перегортала сторінки книжки, сподіваючись натрапити на що-небудь таке, що зможе прочитати.

«Тут все написано якоюсь невідомою мені мовою», — сказала вона про себе.

Там було написано таке:

узреВ-узруК

.икся ікмивш і ьнежамс вуБ

,івжурк в илиларіпс-илревС

икшасп івашри пилахчиП

.іволод ілурт І

Деякий час вона розгублено дивилася в книжку. Нарешті їй сяйнула блискуча думка.

— О, та це ж задзеркальна книжка, звичайно! Якщо я піднесу її до дзеркала, слова будуть читатися так, як слід!

Ось яку баладу прочитала Аліса:

Курзу-Верзу

Був смажень, і швимкі яски.

Сверли-спіралили в кружві,

Пичхали пиршаві псашки

І трулі долові.

«Мій сину, бійсь Курзу-Верзу,

То кусозуб і дряполап!

Не знайся з птицею Зу-Зу

І велезнем Хап-хап!»

Меча-штрича він в руки взяв,

Півдня тропив ворожий слід

І в смужній думі спочивав

Під древом Діодід.

Та раптом чує глушний цвист,

Кругом немов могонь пашить,

В тримучім лісі никне лист —

Курзу-Верзу метить!

Він раз мечем! Він два штричем!

Отак штричаєм ворогів!

Зняв гмію золову з плечей,

Додвому посмішив.

«Ти вбив грозу Курзу-Верзу?

Мій хлопчику, ти чудодець!

«О сплавний день! Стрибай пісень,

Тодімо у ханець!»

Був смажень, і швимкі яски.

Сверли-спіралили в кружві,

Пичхали пиршаві псашки

І трулі долові.

— Здається, вона дуже гарна, — сказала Аліса, коли дочитала баладу, — але її дуже важко зрозуміти! — (Бачите, вона навіть собі не хотіла зізнатися, що нічого не зрозуміла взагалі.) — Моя голова переповнена якимись думками, але я їх не зовсім розумію! Однак хтось убив когось, це, у всякому разі, ясно...

«Ой, лишенько! — подумала Аліса, раптом скочивши на ноги. — Якщо я буду баритися, мені доведеться повернутися через дзеркало додому раніше, ніж я огляну весь дім. Треба спочатку