Читати книгу - "Жовтий ліхтар, або Відьми грають чесно!, Олена Гриб"

ГЛАВА 4.1. А ось і перша зустріч

 

{Навагрем}

Прогулянка закінчилася. Тепер я розумію, що на світі є речі страшніші, ніж малолітній спадкоємець і його витівки.

Зараз я геройствую. Так, Міко, це нерозумно, смішно і безнадійно. Навіть якщо гартонець не зміг… Тільки й я не можу інакше!

Не можу повірити, що дуже скоро все скінчиться. Усе! Не буде дівчат на танцях і їхніх злих родичів, не буде посиденьок з друзями в шинку «Солодкий сон», не буде бабусиних повчань… Мене не буде!

Та що ж це таке?! Лише відчаю мені не вистачало… Не дочекаєтеся, довговухі!

Прости, Міко, але я тебе розіб'ю. Це не примха, нам із сестрою потрібна допомога. А принцу вже навряд чи хтось допоможе… І Генту… Ах-хах! Ти чому не розбилась?! Боляче ж як… Навіщо відскакувати, та ще й по зубах?

Ой, Міко, я вже бачу, що ти не сама прилетіла… Розбивайся ж! Розбийся! З'явиться бабуся, все владнає… А-а-а, що ви робите?! Міко, розбийся!

***

{Рена}

Привіт, Зете! Мені здається, ім'я Зелений блокнот, як я тебе називала раніше, занадто буденне. Пробач, що записувала в тебе всяку гидоту. Тепер ти мій єдиний супутник у цьому величезному чужому лісі. У Дивному Лісі…

Темніє. Незабаром зовсім нічого не буде видно, а у мене навіть «світляка» немає. І олівець стерся, тільки де ж тут узяти ніж для заточування?

Ех, про що я думаю? Втім, роздуми про яку-небудь зброю цілком слушні. Щоправда, мій гномівський кинджал пропав разом з братом…

Отже, я одна. В країні не-людей. Без зброї. Та про мене треба легенди складати!

Так, не плакати! Ще трохи світло, олівець обгризу… Не можна розкисати, інакше ніхто і ніколи не дізнається, що сталося з наслідним принцом, гартонцем і Нявом. А так запишу все, покладу тебе, Зете, в дупло якого-небудь дерева, і, можливо, років через сто чиясь цікава рука намацає під шаром порохні дерев’яної порохню паперову…

Ні, досить! Я поки ще жива!

Поки ще…

Отже, сьогоднішній день. Сподіваюся, він не стане для мене останнім.

Коли Гент вдосталь натренував мого братика (тому довелося застосувати всі вміння, щоб гартонець погодився – для першого разу непогано), ми з Арголіном закінчували складати похідні сумки. Як не дивно, Його Високість без нарікання погодився нести свою частину. Вийшло чотири заплічних мішка (ми їх знайшли серед речей наслідного принца), куди я запхала всю провізію (малувато, на жаль), лікарські препарати, по два комплекти білизни для кожного, трохи запасного одягу, кілька легких ковдр, три фляги з водою і Кульку.

– Не надірвешся, сестричко? – глузливо поцікавився Няв, піднімаючи мішок.

– Взагалі-то цей – твій, – парирувала я, приміряючись, чи зручно буде нести свою сумку (невелику, безрозмірну, але не невагому) в руці чи краще перекинути її через плече.

Гент тим часом безцеремонно розпатрав один з мішків. Судячи з подиву на обличчі гартонця, він очікував побачити там точно не залишки окосту і солонину. Дивно. Невже він думав, ми впхаємо туди парадне вбрання Його Високості, що складається з восьми речей, не рахуючи ритуальних прикрас? Декількома скупими рухами Гент повернув все на місце і попрямував до наступного мішка.

– Навіщо це він? – округлив очі Арголін. – Ми ж усе зробили!

Брат хмикнув, я теж не втрималася від посмішки. Як пояснити принцу: для гартонця те, що не воїн, прирівнюється до жіночої, тобто абсолютно безпомічної статі, і якийсь спадкоємець корони – не виняток? Нехай перевіряє, якщо хочеться.

– Рено, – з натяком почав Няв, – ти збиралась щось мені розповісти…

– Що? – Між нами вклинилася зацікавлена фізіономія Його Високості.

Я скорчила погрозливу гримасу. Брат зрозумів цей застережливий знак і від подальших розпитувань утримався. Ми ще встигнемо обговорити наше становище. А принц, втративши здатність пакостити за допомогою магії, перестав відрізнятись від звичайного підлітка. Ось що влада з людьми робить!

Нарешті Гент розібрався з трьома мішками (до моєї ноші він все ж не поліз), і ми вирушили в дорогу. Напрямок – захід із легким ухилом на північ. Швидкість… Ох, про швидкість краще промовчати, і причиною тому були аж ніяк не ми з Його Високістю.

Гартонець уперше йшов лісом. Няв аж роздувся від гордості, бо ж одного разу він побував у поході з ночівлею у веллійській діброві, тому вважав себе досвідченим «лісовиком».

Через кілька сотень чешів[2] могутні стовбури дерев розступилися, відкривши величезну галявину площею близько п'яти веллійських полів[3].

– Який сінокіс! – захоплено вигукнув Няв, ступивши в м'яку траву заввишки до пояса.

– Замри, дурню, – прошипів Гент, коротким рухом скидаючи поклажу і падаючи на землю. – Лягайте!

Арголін слухняно плюхнувся поруч, я, ще перебуваючи під покровом крон, шмигнула за стовбур найближчого дуба, а брат як стояв, так і сів.

– Повільно відходимо назад, – пошепки розпорядився гартонець, в якому раптом прокинувся дух лідера.

Коли чоловіча частина команди опинилася поруч зі мною, наслідний принц не втримався від цікавості:

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍