Читати книгу - "Згадай, Мері Горн"

Прокинувшись вранці я уже не застала Макса. Вчора, після приходу у квартиру він попередив що поїде вранці але ж не настільки. Зайшовши в свою кімнату я чула як він почав збирати речі. Хотіла допомогти, але в останню хвилину зупинила себе. Мені не варто знову починати бути такою…відкритою для нього. Не варто знову прив’язуватися до цього, уже чоловіка. Якщо він все згадає це буде занадто. Занадто для нього а вдруге бачити це розчарування в його очах я не готова. Саме тому я лягла спати перш ніж моя совість прокинулася.

Зараз же я стояла перед шафою з думкою що одягнути. Надворі було хмарно. Хоча ще тільки вчора сонце не жаліло свого тепла. На годиннику сьома ранку а я вибираю між зручним та відповідним. Все ж, виграло зручне. Тому я одягла чорний світшот з дурним білим принтом «Black Girl» і сині джинси. Волосся зав’язала у високий хвіст, з якого по традиції щось та й мусило вилізти і почати стирчати в різні боки. Моя бокова чолка потерпіла від вирівнювача для більш нормального вигляду. Ну або ж грива як називав її батько.

Насправді, мені було все одно що подумають одногрупники про мій зовнішній вигляд, але…гаразд. Признаюся. Мені абсолютно не все одно. Сподіваюся, про інцидент з викраденням і цими всіма плітками стосовно цієї ж теми зав’язано. Пройшов майже рік. Точно була якась феєрична подія котра замінила цю. Або ж я втішаю себе так. Ненавиджу бути в центрі уваги. Ненавиділа і ненавиджу, хоча…малою я мріяла про великі компанії людей. Багато друзів та з часом, коли ти тільки розчаровуєшся це не зовсім починає приваблювати. Краще бути однією сірою мишею, уваги на котру зовсім не звертають ніж блискавичною дівчиною яку всі знають і якій по суті просто немає часу усамітнитися.

Я схопила з валізи свій плащ але зрозуміла, що до всього дійства потрібний шарф. Котрий я, звичайно ж, не взяла.  В думки прийшла ідея, оглянути квартиру і знайти Макса але…чи не рахуватиметься це як викрадення? Глянувши на годинник я зрозуміла, що іще з п’ять хвилин постоявши так можу і спізнитися тому вийшла до вітальні. Ясно, що тут нічого не знайшла. Бо не розкидає ж Макс свої шарфи по дивані. Тому я взялася за ручку його кімнати і відчинила двері. Крім ліжка тут була тумбочка, та робочий стіл. Я швидко підійшла до шафи та відкрила її. Вгорі одразу ж побачила чорний шарф і взяла його. Інстинктивно я потягнула його до свого носа і вдихнула цей достатньо знайомий запах. На обличчі з’явилася посмішка. У шафі ще були деякі його речі, але я переборола себе та вийшовши почала одягати пальто та схопила наплічник з покладеними завчасно зошитами та ручками. Парасолю я, як офіційний склірозник забула. Цілу дорогу ідучи в універ я опускала свою голову вдихаючи запах шарфу. Напевно це виглядало як наркоманія. Але…я не можу цього пояснити. Але і повинна забути його. Правда, мій батько сказав би що я повна дурепа. А дійсно…що б він сказав про Макса? Хлопець сподобався б йому чи можливо і? А хоча…якби батько не помер, мама б не вийшла заміж за Георгія а тоді б я напевно з своєю сором’язливістю ніколи б не познайомилася з хлопцем і…все було б інакше. Ця думка прийшла тільки зараз. Виходить, все що відбувається в житті це недаремно.  Кожна наша година має свої цінності. Кожна хвилина. Адже все одно за той період щось відбувається і без цієї події був би інший хід. Отже, всі події як і життя є важливими. Кожна подія несе за собою наслідки. І хоча вони не завжди позитивні, та…колись з них і вийде щось хороше та корисне.

Я не зчулася як уже була в універі і шукала поглядом потрібну аудиторію. А дійти на четвертий поверх стало для мене повним випробуванням. А також дзвіночком, що потрібно підвищити свою спортивну форму. Я вже доходила до потрібної аудиторії і в голові виникло безліч запитань. А якщо вони все ще пам’ятають про все? А як будуть розпитувати? А як мені зайти? Просто ввійти і сісти на місце чи привітатися. А як привітатися? Добрий день - надто офіційно. Привіт - надто дружньо. А якщо вони не вважають мене подругою? Всі роздуми перервав голос позаду.

- Довго будеш іще думати? Чи ти новенька? - я підскочила і різко повернула погляд до хлопця позаду.

- Андріан. - представився він простягаючи руку.

На вигляд, хлопець був достатньо симпатичним та приємним.

- Каміла. - відповіла я і наші руки стислися.

- Так новенька? Я також тільки з вересня прийшов. Але вже з більшістю подружився.

- Не дивно. Хлопці завжди приваблюють дівчат, - я закрила очі зрозумівши що сказала. Мій язик випльовує букви швидше ніж слова зв’язуються в моїй голові.

- Ти весела. - сказав він.

- Насправді ні. Просто зараз нервую трохи. - відказала я. - Я не новенька. Я навчалася минулого семестру пів року очно а потім перейшла на онлайн. А тепер повернулася.

Він посміхнувся.

- Не думав, що одногрупники можуть з’їсти. Заходи. Не думаю, що станеться зрив. Адже про це ти думала стоячи тут стільки часу?

- А…скільки часу ти в мене за спиною стояв? - спитала я прискіпливо дивлячись на нього.

- Ну…якщо загалом то від моменту коли ти  підійшла до цих дверей то десь хвилин  п’ять?

Я посміхнулася.

- Ти слідкував за мною?

- Мене приваблюють новенькі. - знизив він плечима.

Цей Андріан…він здався мені настільки легким і відкритим. Все ж я повернулася назад до пекельних дверей.

- Приємно було познайомитися, Андріан. - сказала я після чого натиснула на ручку і зайшла до аудиторії де миттю запала надгробна тиша. Схоже…мої сподівання виявилися марними і всі все ще пам’ятають події річної давності. Я вперто ігнорувала погляди всіх на себе. І вже я підійшла до останньої парти, котра була вільною як біля мене вималювався Андріан. Я звернула запитальний погляд.

- Можливо сядеш зі мною? Я сьогодні сам. Не проти компанії. - сказав він.

Я інстинктивно почухала потилицю.

- Я…ти впевнений?- перепитала я.

- А чому ні? Не бачу причин. Хіба що ти не хочеш то я не наполягатиму.

- Гаразд. Я…я сяду з тобою. - відказала я і спустилася за хлопцем до третьої парти. Погляд Роксолани, а так звали синьооку брюнетку позаду місця де я сиділа був звернений до мене надто довго. Та й взагалі. Погляди абсолютно всіх були звернені до мене, що не на жарт лякало.