Читати книгу - "Ангедонія, АнєчкаLB"

Пола заціпеніла від однієї лише думки, що він, хоч і теоретично, але допускає таку ймовірність.

- Мені складно це спроектувати. Я не хочу це навіть уявляти.

Ліам мовчав.

- Місця ти завжди обираєш дивні, - дівчина сіла на підлогу біля сходів. Підходити до краю зовсім не було настрою. Особливо після його слів.

- Дивні? Чим?

- Ось тут, наприклад, зовсім не весело.

- Ти б сказала, що хочеш у цирк.

- Я не хочу в цирк. Проте й не розумію, навіщо ми тут.

- А знаєш, бути оптимістом - титанічна праця. Іноді із себе й подобу посмішки не видавиш. Не те що безперервно радіти кожній пилинці. І ми тут не для сміху. Хіба не цікаво просто подивитися, з чого все починається? Ось цей малюк скоро виросте. І тоді це буде готова висока будівля. Як більшість із них. Але побачити його на такому етапі набагато краще. Щось у цьому є. Немов спостерігати за створенням світу.

Пола не поділяла його захоплення. Але в неї були свої приводи для радості. І цей привід зараз стоїть на краю вісімнадцятого поверху. Вона хвилюється.

- Якщо докладати неймовірних зусиль, щоб бути веселим і витягати з себе посмішку, - це не по-справжньому. Взагалі не бачу сенсу так робити.

- Та тому що щирих моментів щастя мізерно мало. Не згодна? Наведи приклад.

- Чому? Є багато щасливих людей. Можливо, вони зранку вдягають усмішку разом з одягом, розкладають по кишенях оптимізм і гарний настрій, а в сумці носять невгамовну енергію. Люди-акумулятори.

- Озирнися. Світ сповнений людских створінь, які зливаються з порожнечею. Тому що й самі такі ж порожні. Навколо лише розбиті і нездійснені мрії. У людях більше немає людей. Поглянь навкруги. Світ повністю божевільний. Кожен - учасник гри на виживання. І ця гра без правил і умов. Комусь щастить більше, комусь менше. Та все ж вижити прагнуть усі. Для цього й народжені. Хіба буває по-іншому? - Ліам не повертався до співрозмовниці й розглядав місто.

- Буває, напевно. У дітей - точно.

- Хіба що в них. Люди подібні до металу. Поки діти - м'які, теплі й податливі. А дорослішаючи, стають твердими, холодними і непробивними.

- Значить, треба давати їм стільки тепла, щоб вони не твердішали. Від цього всі лиха. Люди не гріють одне одного.

Саломон задумливо усміхнувся.

- Віриш у щастя? Покажи мені його паспорт. Це фікція. Щоб полегшити і скрасити своє існування. Людські істоти щасливі рівно такою мірою, якою вони самі собі цей стан активно і наполегливо нав'язують. А по суті, одна половина людей навіть не знає, навіщо живе, а інша - про це взагалі не замислюється.

- Усі різні.

- Це в макрозйомці всі люди різні, а на аерофото вони нічим не відрізняються один від одного. Навіщо ми тут? Чого від нас чекають?

- Що ти хочеш від мене почути? - Пола не розуміла, до чого все це. Він дедалі глибше веде її у свій світ сумних казок. Мрячний і похмурий.

- Неважливо.

- Ангедонія - це про тебе?

- Все ще пам'ятаєш?

- Нехай не я, але чому в тебе взагалі немає дівчини? - вона звернула з головної дороги розмови в провулок, який цікавить її вже давно.

- Стосунки - це марна трата часу.

- Це просто слова, але ти ж насправді так не вважаєш?

Розмова непомітно переросла в суперечку. Ліам повернувся і не поспішаючи підійшов до дівчини.

- Давай без філософії. Навіщо ти мене сюди привіз? Що означає твоя поведінка? Хто я для тебе? Що я маю зробити? - Пола починала нервувати.

- Не знаю. Спробуй мені наснитися.

- Здається, тобі подобається так зі мною поводитися.

- Я перевіряю, наскільки тебе вистачить.

- Ненадовго.

- Будеш з Реєм Сандерсом?

- А ти хочеш?

- Якщо я скажу "ні", ви більше не побачитеся?

- Не можу обіцяти. Мені потрібно щось натомість.

- Це торг?

- Я просто не можу зрозуміти... - Пола опустила очі.

- Він цілував тебе?

Знову різкий поворот розмови. А цей навіть із заносом.

- Так.

Карі очі з довгими віями довго вдивлялися в блакитні й віддані очі співрозмовниці. Діалог без слів. Відстань. Але нестримне бажання торкнутися. Пола провела долонею по руці Ліама. Помітивши якийсь рух, він подивився на свою руку.

- І все складно, - тихо прокоментувала Пола.

- Не так, як має бути.

 

І вечір. І Рей. І побачення. І він, як сонце. І з ним усе зовсім по-іншому.

- Я обожнюю луна-парк! Особливо атракціони. Ну, і солодку вату, напевно, - Рей вів Полу за руку. У містечку свято. Людей зараз тут дуже багато. Не тільки Рей любить луна-парк.