Читати книгу - "Темрява під ліхтарем, Олександр Бабич"

Олексій відчув, що сили залишили його - він просто сповз на підлогу металевою площиною дверей і так завмер, дивлячись у вікно й не бачачи там нічого крім свого неясного відбитку. Брудне скло віддзеркалювало його страхи та непевність - так само як кожен крок, який вони зробили, відбивався у дзеркалі темряви, виганяючи на поверхню найпотаємніші аспекти їхньої природи. Олексій відчув, як його дитячі страхи, ті, що він давно приховував у своєму серці, почали витісняти його свідомість. 

Тетяна, завжди поміркована і стримана, зараз зіткнулася зі своєю власною вразливістю. Неусвідомлені почуття до Олексія, невиразна туга і відчуття безпорадності й непевності в собі, які вона завжди приховувала, заволоділи нею. Її дзеркало теж  було темним і це пригнічувало її.

Андрій, завжди веселий і невразливий, за будь-якої нагоди тішив їх своїм гумором. Але тут, в темряві, притих, побачивши свій власний страх - страх втрат і невизначеності, що чекає попереду.

Вова, який був не в собі ще з того часу, як вони вперше почули стогін, побачили червоний промінь і рухливі тіні, просто сидів, бездумно дивлячись на скло.

Ірина, яка завжди була неначе втіленням юності, в якій сміливість поєднувалась з рішучістю, ба навіть нерозсудливістю, теж мовчала. В своєму дзеркалі вона побачила тіні несподіваної дорослості та важкої відповідальності за власні рішення.

Навіть Тоха, який єдиний з них мав військовий вишкіл, і здавалось, ніколи не втрачав голову, просто сидів на підлозі, закривши очі долонями.

Деякий час вони мовчали - кожен переживав зустріч з собою, з власним дзеркалом темряви, яке розкривало їхні справжні обличчя. Й відбиток в тому дзеркалі нікому з них не подобався - здавалось всі вони стратили часточку свого старого “я”, натомість отримавши щось темне й неконтрольоване.

Через деякий час друзі врешті решт знайшли сили подолати свої страхи. Оговтавшись від тяжких думок, вони приступили до обстеження свого прихистку - покинутого посту ДАІ. Приміщення було хоч і невеликим, але просторим, тож друзі розбрелися в різні боки, підсвічуючи собі ліхтарями.

Тьмяне світло відбивалося від полірованих поверхонь майже неушкоджених панорамних вікон, створюючи враження, що вони опинилися всередині чи то занедбаного акваріуму, чи то "висюльки" старомодної кришталевої люстри, які вони бачили у старих фільмах. Кожен їхній крок породжував відлуння від стін і стелі, які міцно тримались купи, але виглядали так, неначе могли зникнути в будь-який момент. В такому освітленні кожна деталь виглядала чудернацько й загадково. “Як у фільмах жахів” - зловив себе на думці Андрів - “ми наче на кораблі Чужих, де кожний крок приносить нові відкриття і загрози”.

Їх очі зустріли вже звичну картину - занедбані меблі, вкриті пилом та павутинням, які здавалися залишеними ще в давнину. Столи, здається, були залишені поспішно, наче працівники посту намагались втекти від невідомого - Олексій помітив навіть чашку, до половини заповнену запліснявілою жижею (кава?) та тарілку, на якій лежало щось округле, поглинуте пліснявою та павутинням. У шафі, що стояла поруч з дверима було чимало тек з документами, ще більше паперів було розкидано навколо - аркуші практично повністю вкривали підлогу досить товстим шаром. Світло від ліхтарів майже не розганяло тіні, тож в цих примарних відблисках від вікон споруда залишалась загадковою і сповненою таємниць.

Олексій побачив на одному з столів - тому, зі стільця за яким вони прибрали тіло, розкритий записник, сторінка якого - там де вона не була залита чимось темним - була рясно вкрита дрібними рукописними рядками. Присвітивши, він зрозумів, що це щоденник. “... вже третій день. Надворі нічого не видно. Тіні підступають все ближче. Прожектор сьогодні зламався, чи то може вони його якость зламали. Живлення поки що є, але світло вмикати боїмося - ми тут як на вітрині. Сергій завтра спробує вийти аби знайти воду. Знову…” - прочитав він. Решту тексту було не розібрати - на цій сторінці його закривала темна пляма, а на наступній окрім дивного розчерку - наче руку автора хтось притиснув до паперу, а потім потяг у сторону - більше нічого не було.

Зацікавившись, Олексій почав гортати записник, аж раптом поруч пролунав жахливий крик, який відбиваючись від стін заметався у замкненому просторі. Олексій різко обернувся, дістаючи з-за спини арбалет. Виявилось, кричала Тетяна, з жахом дивлячись в сторону дверей. Притулившись спиною до дверей там сидів Вова, а прямо перед ним крізь підлогу просочувалась одна з тіней, подібна до тих, які вони бачили в тій долині. Тінь була чорніша за темряву зовні і контури її весь час змінювались - настільки швидко, що очам було боляче на це дивитись. Разом з нею приміщення наповнило нерозбірливе шепотіння - тихе, ледь чутне, але сприймалось воно мало не гучнішим за крик Тетяни. Решта компанії заціпенівши дивились на події, що розгортались у них перед очима. Як і сам Вова, який виглядав неначе кролик, якого загіпнотизував удав.

Спочатку тінь повільно проростала крізь підлогу, а потім одним ривком різко витяглась вгору й кинулася вперед, огорнувши Вову й притиснувши свою голову до його обличчя неначе в якомусь розпустному поцілунку. Почувся тихий свист, наче повітря виходило з пробитої шини. Отямившись, Олексій та решта вистрілили в тінь. Було не схоже, що важкі ковані стрілки завдали тіні хоч якоїсь шкоди, але вона крутнулась на місці, і як штопор вкрутился в підлогу й швидко зникла. Вова, який на той момент вже стояв, повністю огорнутий тінню, як темною тканиною, м’яко - неначе купа ганчір'я - впав додолу.

Першою до друга кинувся Тоха - помацав пульс на шиї, почав робити штучне дихання та масаж серця. Ірина допомагала йому як могла. Через кілька хвилин Тоха мовчки відійшов. Олексій потягнувся закрити Вові очі й був вражений тим, яким холодним було його тіло. Холодним і твердим наче дерево. Неначе помер він не щойно, а вже кілька годин тому…