Читати книгу - "Державна справа. Справа №9, Олександр Юрійович Есаулов"

що десь у глибині душі вже навіть не сподівався його почути! А телефон зненацька задзвонив.

— Ну, нарешті! Так!

І за кілька хвилин Миха стояв біля під’їзду, чекаючи на Льоху з Настею. А ще за хвилину вони втрьох уже бігли до Янчиного будинку.

Тітка Нюся ще вчора поїхала з Андрійком додому. Що там відбувалося далі, як вона виховувала сина, для всіх залишилося таємницею за сімома замками. Принаймні, ані тітка Нюся, ні, тим паче, Андрійко ніколи й нікому про це не розповідали.

В альтанці зібралися мама Наталя з Яною, Настя з братом і Миха. Мама виклала на стіл п’ять аркушів паперу, густо списаних дрібним почерком. Миха похолов.

— Скільки ж тут прізвищ? — взявся він за голову.

— П’ятдесят вісім.

— Нічого собі! — голосно видихнув Льоха.

— Ой, мамочко! — зойкнула Настя. — А вже майже четверта година! Коли ж ми це все перевіримо?

— Так… Прізвище та ім’я дитини… Мамине ім’я та прізвище… Адреса та телефон, — бурмотів Миха, перебираючи аркуш за аркушем. — Все чітко, все впорядковано…

Після нього аркуші взяла Настя, потім Яна. Яна, особливо не придивляючись, по-діагоналі, так би мовити, пробігла очима три листочки, але на четвертому щось привернуло її увагу.

— Що таке? — запитала її Настя.

— Дивись… Єлизавета Кузьміна.

— І що? — не зрозуміла Настя.

— Але Єлизавета — це Ліза.

— Яночко, по суті, будь ласка. У нас же сила- силенна роботи, — зауважив Миха.

Але Яна мов не чула Михових слів, — вона напружено думала.

— Її теж звуть Ліза, — раптом сказала вона.

— Кого? — насторожився Миха.

— Її точно звуть Ліза… — неспішно міркувала вголос Яна. — Охоронець підійшов тоді і запитав: «Лізо, викликала? Що трапилось?»

— Янко! Хто викликав? Який охоронець? Де?

— Коли я в торговому центрі купувала сумочку, а касирка побачила, що це гроші не справжні. Вона покликала охоронця, а той, коли підійшов, запитав: «Лізо, викликала? Що трапилось?»

— Тобто, ти хочеш сказати, що Єлизавета Кузьміна…

— Я нічого не хочу сказати. Просто Єлизавета — досить рідкісне ім’я.

Тут-таки перевірили списки — в них Єлизавета зустрічалася тільки один раз.

— Цікавий збіг. Тепер би прізвище перевірити… А що, Михо? Ідеальне місце для розповсюдження фальшивих грошей. Не у великій кількості, а так, поштучно… Дали п’ятсот, а з рештою підсовуєш собі фальшивку — і все о’кей! Спробуй доведи потім! За день одну-дві фальшивки кому-небудь сплавив — і на підгузки на місяць заробив! Та на базарі туди-сюди ще папірців з десять за тиждень…

— Та годі тобі… Губу розкотив… Наталю Олександрівно, ми сходимо в торговельний центр, а я Янку потім додому проведу, добре? Народ, ходімо… Тільки б вона була на зміні!

Першою в торговельний центр зайшла Яна. Минаючи залу з товарами, вона пройшла уздовж кас. їм пощастило: Ліза була на зміні. Яна, поки касирка її не побачила, швидко вийшла зіз супермаркету.

— Вона за п’ятою касою.

— Не помітила — бейджик у неї є? — запитав Льоха.

— Якось не звернула уваги, але, здається, вони всі з бейджиками.

— Льохо, ходімо.

Хлопці зайшли всередину. Вже у товарній залі Льоха схаменувся:

— Михо, в мене ж із собою ні копійки! В тебе гроші є?

— Є… В мене є…

— А що купуємо? Скільки в тебе грошей?

— А тут, у третьому ряду, є відділ для домашніх улюбленців.

— І що?

— Давай Кольчиному папузі… Ну, Сільверу… корму купимо, — запропонував Миха.

— У тебе що, грошей кури не клюють? — здивувався Льоха.

— Може, й так… — несподівано погодився Миха. — Працюємо так: ти йдеш перший і дивишся на бейджику її прізвище. Якщо це Кузьміна — киваєш мені головою. Тоді піду я.

— А навіщо?

— Довго пояснювати. Ходімо, потім сам побачиш.

Друзі пішли в потрібний відділ, Миха взяв пачку корму, і вони один за одним стали в чергу до касирки на ім’я Ліза. Льоха пройшов мимо каси з порожніми руками, ледь помітно кивнув головою і став осторонь, чекаючи Миху. Той підійшов до касирки. Продавчиня провела сканером над пакетом і назвала вартість покупки. Миха поліз у кишеню і поклав перед нею двісті гривень однією купюрою. Льоха все зрозумів і завмер в очікуванні. Касирка провела грошима під ультрафіолетовим детектором і нахмурила брови. Її рука потягнулася до червоної кнопки під прилавком. Потім дівчина роздивилася номер на купюрі, й рука її на мить завмерла. Другою вона інстинктивно схопилася за кишеню зеленої фірмової блузки. Миха не зводив з Єлизавети Кузьміної пильного погляду. З іншого боку на неї дивився Льоха. Касирка прорахувала це миттєво. Цілком імовірно, у неї із собою були фальшивки, бо охоронця вона викликати не зважилася. Покупці, які стояли за Михою, почали обурюватися. Льоха підніс руку:

— Увага, громадяни! Ця каса з технічних причин тимчасово не працює!

Па таке нахабство охорона відреагувала миттєво. Один з охоронців негайно підійшов до каси:

— Лізо, в чому справа?

— Ці… — почала було касирка, але Миха перебив її. Прочитавши прізвище охоронця на бейджику, Миха звернувся до нього:

— Пане Брискіновичу, ви охоронець? Тоді негайно викликайте міліцію. Ця жінка розповсюджує фальшиві гроші, — привселюдно заявив він.

— Це ти сам мені дав! — раптом закричала касирка. — Це не моя! Це не моя!!!

— І в цій-от кишені… — Миха майже торкнувся пальцем до кишені на блузці, за яку мить тому хапалася касирка. — Теж не ваша?

— Я… Я… — виправдовувалася касирка.

Льоха відразу набрав на мобільнику 102 й викликав міліцію.

Далі все відбувалося просто й буденно. Приїхав наряд, узяв касирку під варту. Негайно за адресою її проживання була відправлена оперативна група. Вдома знайшли і принтер, і комп’ютер, на жорсткому диску якого виявились файли із відсканованою двохсотгривневою купюрою. Знайшли й перуку, яку Шульга вдягав перед тим, як заходив на базар. Касирку залишили вдома: мав же хтось доглядати за тримісячною донькою? А чоловіка — безробітного ледаря та ще й любителя зазирнути в чарку, — який і вигадав усю цю, на перший погляд, не дуже складну комбінацію з фальшивими грошима, забрали. Як і всі речові докази: жорсткий диск з комп’ютера і зо три десятки фальшивих купюр по двісті гривень з однаковими номерами: АЕ 8050290.

Петра Івановича, звісно, того ж таки вечора відпустили. Вже було досить пізно, десь о пів на десяту, коли, помившись і перевдягнувшись, він приєднався до компанії поласувати в альтанці смачнючим тортом, купленим з нагоди його звільнення.

— Ну, друзі, спасибі вам величезне! Не було б вас, сидів би я зараз у крихітній, тісній, смердючій, задушливій, мерзенній камері… А тут так вільно дихається!

— Михо, а чому ти їй вирішив дати фальшивку? — поцікавилась Яна.