Читати книгу - "Засвідчення"

155
0

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 20 21 22 ... 82
Перейти на сторінку:
паркінгу, тримаючи філіжанку кави та бісквіт на сніданок, а очима втупившись, на відстані, у дві машини, де була біла жінка років за тридцять, у фіолетовому діловому костюмі. Навіть обертаючись по колу, щоб знайти оксамитового мураха, який заповз на неї, вона була схожа на агента нерухомості зі стриманим макіяжем і підрізаним під пажа білявим волоссям. Але костюм сидів погано, і нігті були в неї нерівні, червоний лак відшаровувався, і Керманич відчував, що її терзання аж ніяк не вичерпуються самим мурахом.

Мурах примостився в неї ззаду на шиї, ні на хвильку не змінюючи пози. Якби Керманич сказав їй, вона б ту комаху тут-таки й задавила. Іноді доводиться приховувати дещо від людей, аби ті не накоїли того, що найперше скочить їм до голови.

— Стійте спокійно, — сказав він їй, поставивши каву та бісквіт на капот авто. — Він нешкідливий, і я його зніму.

Бо інші присутні ні на що не здалися. Більшість її ігнорували, а дехто, сідаючи до своїх седанів чи кросоверів, або вилазячи звідти, реготалися з неї. Але Керманич не реготався. Він не вважав це кумедним. Він не знав, де саме Нуль-зона на ньому, і всі питання в нього в голові здавалися тепер безглуздими та даремними, так само як в цієї жінки.

— Гаразд, гаразд, — промовила вона, все ще засмучена, коли він зігнув руку і підніс до неї, на рівень мураха, що, після легенького підштовхування заліз на борт і перестав намагатися пролізти крізь золотаве волосся на жіночій шиї. Весь у червону смужку й м’який, але колючий, він безцільно став блукати по його руці.

Жінка похитала головою, витягла шию, ніби намагаючись побачити, що там ззаду, невпевнено йому всміхнулася:

— Дякую.

Потім дременула до своєї машини, наче спізнювалася на зустріч або злякалася його, дивного чоловіка, який торкнувся її шиї.

Керманич відніс мураха до оксамитово-зеленої облямівки автостоянки і дав сповзти з великого пальця на дерев’яну тирсу долу. Мурах хутко відновив координацію та й поповз у напрямі зеленої лісосмуги — дерева були між автостоянкою і шосе, — керований певним чуттям, де це і нащо воно, і це було за межами розуміння Керманича.

«Доки ти не скажеш людям, що цього не знаєш, вони будуть певні, що ти це знаєш». Це казав його батько, а не мати, як не дивно. А може, й ні? Його мати так багато знала, що, можливо, гадала: не треба нічого удавати.

Чи це була така жінка, яка не знала, що на ній мурах, чи це був такий мурах, котрий не знав, що він на жінці?

Керманич збув перші п’ятнадцять хвилин свого ранку, шукаючи ключа для замкненої шухляди письмового столу. Хотілося розкрити цю таємницю ще до більшої таємниці — зустрічі з біологинею. Його недоїдений сніданковий бісквіт, вистигла філіжанка кави й сумка неграційно притулилися до комп’ютера. Керманич ніколи не відчував особливо гострого голоду: до його кабінету вторгався густий прогірклий запах мийного засобу.

Знайшовши ключа, Керманич хвилину посидів, втупившись у нього, а потім на замкнену шухляду й землисту пляму на деревині в нижньому лівому куті. Обернувши ключа в замку, він притамував сміховинну думку, що хтось тут іще має бути присутній — хто спостерігає це його відмикання.

Там, усередині, було щось мертве — і водночас живе.

У шухляді проклюнулася рослина, яка потемки росла там увесь цей час, ясно-червоні корінці вчепилися до вузликів багна. От ніби директорка висмикнула її з землі та, з якоїсь причини, помістила до шухляди. Вісім вузьких листочків, глибокої, мало не люмінесцентної, зелені, випромінювалися від головного стебла, з нерівномірними проміжками, утворюючи приємне для зору коло, візерунок, якщо дивитися згори. Зовні рослина скидалася на істоту, що намагається втекти завдяки парі кінцівок, остаточно звільнених, рефлекторно зачеплених за край шухляди.

А на самому дні, наполовину сховане в нарослому бруді, видніло висхле тільце маленької брунатної мишки. Керманич не міг бути певний, чи не живилася рослина, в якийсь спосіб, тією мишкою. Далі біля рослини лежали старий мобільний телефон першого покоління, пошарпаний чорний шкіряний портфель, а ще під рослиною і телефоном Керманич знайшов нашарування зіпсутих водою тек для особових справ. Нібито хтось хворий на голову химерним чином залазив сюди й поливав рослину. Якщо директорка пішла, то хто це робив? Хто це робив, хоча краще було забрати звідси і рослину, й мишку?

Якусь мить Керманич невідступно дивився на мишаче тільце, а потім неохоче простяг руку, щоб видобути телефон — портфель мав трохи підмочений вигляд — і підіпхнути кінчиком ручки, щоб відкрити, краєчки бодай однієї теки чи й двох. Це не були офіційні рапорти, так він міг би сказати з першого погляду, а натомість — цілий архів рукописних нотаток, газетних вирізок та інших різномастих матеріалів. Він спіймав проблиски слів, які його стривожили, і знову поклав листки так, як вони лежали.

Дивне то було враження: от ніби директорка створювала компостну купу для рослини. Компост, напханий химерними даними. Або це якийсь кумедний науковий проект: «підтримувана мишею іригаційна система для передавання даних і відновлення біосфери». Він набачився ще незбагненніших та дивовижніших речей на ярмарках знань у школі. Та через брак наукової прозірливості він відмовлявся від додаткових балів і дотримувався перевіреної часом класики на кшталт мініатюрних вулканів або вирощування картоплі з інших картоплин.

Понишпоривши далі, Керманич мусив сам собі зізнатися, що, можливо, заступниця директора таки мала слушність. Мабуть, краще б йому перебратися до іншого кабінету. Сидячи за письмовим столом, він шукав, куди б посадити рослину, і знайшов горщик за стосами книжок на стелажі. Може, директорка теж його шукала.

Використавши кілька листків зі стосиків, розкладених у нього на столі, — навіть якщо вони й зберігають таємницю Нуль-зони, — Керманич обережно витяг мишу з бруду й пошпурив у сміттєве відро. Тоді посадив рослину в горщик і поставив на край стола, якомога далі від себе.

Що ж тепер? Оце вже ж він очистив кабінет од жучків та мишок, знежучив і знемишив. Окрім геркулесового завдання — чистки авгієвих стаєнь, тобто звалищ, — лишилися ще замкнені другі двері, які вели в нікуди.

Покріпивши себе ковтком гіркої кави, Керманич почимчикував до дверей. Це зайняло кілька хвилин — очистити їх від книжок та іншого гамузу.

Правильно. Останню таємницю буде розкрито. Він на мить аж завагався, роздратований думкою, що про всі ці дрібненькі особливості треба буде повідомити Голос.

Він відчинив ті двері.

Кілька хвилин пильно вдивлявся.

За якийсь час знову їх зачинив.

1 ... 20 21 22 ... 82
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Засвідчення», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Засвідчення"