Читати книгу - "Всесвіт Початок, Вадим Мороз"

Ян не став сидіти осторонь та теж додав:

— Так, і тут ти правий. Я теж допоможу тобі. У мене є гарні знайомі в Америці, які займаються запчастинами на такі автівки, тож ми замовимо оригінальні запчастини.

— Дякую вам, насправді дякую, друзі.

Час спливав так швидко, що хлопці не помітили, як стала десята година вечора.

— Ого! Нам час з Яном. Друже, дякую тобі за каву. Ми зранку будемо.

По дорозі додому Ян з Домініком перекидалися поглядами та задавали зустрічні питання один одному:

— Це що взагалі було? — запитав Ян.

— Мені байдуже, що йому по п’яні там приснилося. Головне, що він повернувся. І більше всього мене здивувало, що він створив додаток, який наразі використовує або буде використовувати більшість людей планети, бо це дуже зручно. Здавалося б, проста ідея, та нікому на думку не спало це.

— Так, я теж був шокований. Тут працюєш звідси і до обіду кожен день, мать його, а людина мізками за місяць створила те, що тепер її забезпечить до кінця життя. Охрініти можна! З Костянтином не засумуєш.

— Що є, то є, але важливіше не те, що він заробить кошти, а те, що він звільнив себе від системи та стане вільною людиною. Бо кошти заробити — це не надзавдання, а зробити так, щоб у тебе були кошти, і тобі при цьому не потрібно було вкалувати — то вже досягнення, як на мене.

Наступного дня Домінік, Ян та Костянтин почали відновлювати автівку. День за днем, з ранку до вечора, вони відтворювали оригінальний стан автівки Ford Mustang 1968 року. Найбільше проблем було з двигуном, і Домінік з Яном змогли дістати повністю в зборі оригінальний двигун. Це був ще той звір — V-подібна 8-ка з семилітровим двигуном та 406-ма кінськими силами. Час дуже швидко спливав, і реставрація автівки швидко йшла до завершення. Невдовзі автівка була зібрана та пофарбована. На всю реставрацію пішов майже місяць клопіткої праці.

Вісімнадцяте липня дві тисячі тринадцятого року, дев’ята сорок хвилин ранку.

Домінік з Яном приїхали до Костянтина для першого запуску двигуна та перевірки, чи все працює, як слід. Костянтин вже чекав на них на подвір’ї з кавою та круасанами. При зустрічі вони вирішили присісти та спокійно попити кави на подвір’ї. Домінік звернувся до Костянтина:

— Я тебе ніколи не питав, та з усіх нас ніхто не знає, звідки в тебе ця тачка. Скільки ми вже товаришуємо? Дванадцять років? А вона вже була в тебе. Пам’ятаю, як ми на ній їздили, гуляли — то були часи, пряма ностальгія.

— Цю автівку моєму діду подарував його гарний друг, якого він врятував від вірної смерті. Якось мій дід мандрував та був у штаті Аризона, це в Сполучених Штатах. Так от, дід все життя мріяв побувати в тому каньйоні — Гранд-Каньйоні. В одному з барів, за келихом віскі, він познайомився з чоловіком на ім’я Аврам. Це був американець з єврейським походженням. Вони одразу знайшли спільну мову, і той запропонував йому компанію до каньйону. Все було чудово, вони провели декілька днів там. Після повернення Аврам відкрився дідусеві та розповів, що мріє стрибнути з літака у вільному падінні. Так ось, вони проходять курси і, після кількох тижнів підготовки, їм дозволяють стрибати.

Ну ось, вони летять на висоті чотири кілометри, і прийшов час стрибати. Перший стрибнув Аврам, а за ним і дідусь. У падінні вони знаходились поруч один з одним, та коли залишалося півтори тисячі метрів і настав час відкривати парашути, дідусь помічає, що у Аврама не відкривається парашут. Мій дід, Іван, як він сказав, ніколи б не вибачив собі, якби не ризикнув допомогти Авраму. Так ось, дід починає зближатися до Аврама, який уже дуже сильно піддався паніці. Вони довго не могли вчепитися один в одного, і тоді дід задумався про те, що це останні секунди його життя. Та десь на семи ста метрах їм вдалося вчепитися один в одного. Вони відкрили парашут дідуся десь на шести ста метрах, що дало взнаки на приземленні. Вони обидва потрапили до лікарні: дід зламав ногу, а Аврам — дві ноги і руку.

Після того, як вони покинули лікарню, Аврам підійшов до дідуся та поклав йому в руки ключі від цієї автівки, сказавши, що він врятував йому життя і що він в боргу перед ним. В знак подяки він подарував цю автівку. Дід мені її подарував на вісімнадцять років та розповів мені цю історію, сказавши: «Тепер ти несеш цю історію, бережи її».

— Очманіти, історія! Тепер я розумію, чому ти завжди дбав про цю автівку та ніколи навіть не гадав її продати, — сказав Домінік.

— Ну що, ходім будити звіра? — додав Ян.

— Так, ходім, — сказав у відповідь Костянтин.

Увійшовши до гаража, Костянтин взяв ключі та сів за кермо, вставивши ключ у замок запалювання та провернувши його.

— Як же я скучив за цим звуком!

Двигун працював, немов подих коня. Ці відчуття неможливо передати письмово чи словами — це просто треба чути та відчувати.

— Відкривай ворота! — закричав Костянтин.

Та одразу вирішив проїхатися. Зробивши коло по кварталу, він повернувся, заїхав до гаражу, вийшов з автівки та підійшов до хлопців, обійняв їх і почав дякувати, зі сльозами на очах.

— Дякую, братики, дуже дякую! Ви найліпші друзі, про яких можна тільки мріяти.

— Все добре, добре, що ти повернувся та продовжуєш жити, — відповів Ян.

— Що будеш робити далі, чим будеш займатися? — запитав Домінік.

— Треба довести до ладу приватну власність та навідати Мілану з Євою. Що далі — поки навіть не маю гадки, але, мабуть, спробую закінчити свою книгу, — сказав Костянтин.

— Добре, нам час повертатися до роботи. Будемо на зв’язку, та треба буде найближчим часом всім нам зустрітися, — зауважив Домінік.

— Так, треба буде посидіти, — погодився Костянтин.

Після цього Ян з Домініком відправилися до автопарку у справах. У той же момент Костянтин взяв з полиці пляшку віскі та вирушив до сусіда Романа. Постукавши у двері, їх відкрила його дружина Ніккі.

— Оооууу, вітаю, Костянтин! Ти, мабуть, до Романа?