Читати книгу - "Всесвіт Початок, Вадим Мороз"

— Так, і вибач мене за незручності, які я вам створив.

— Та все добре, я теж втрачала близьких мені людей, тож я прекрасно тебе розумію. Роман, до тебе Костянтин, вийди, будь ласка.

Невдовзі Роман вийшов до порога свого будинку і образливо дивився на Костянтина.

— Привіт, — холодно зустрів він Костянтина.

— Слухай, я хотів вибачитися перед тобою та розумію, що створив вам з Нікою незручності в житті. Більше того, прошу вибачення за те, що вдарив тебе. Тож пробач і, в знак вибачення, візьми цю пляшку віскі.

— Дякую. Я тобі так і не висловив співчуття з приводу втрати, Костянтине. Мені складно уявити, як би я впорався з цими почуттями. Тож прийми мої співчуття.

— Дякую, друже. Що ж, я не буду докучати вам.

— Що будеш робити?

— Чесно кажучи, поки уявлення не маю. Може, відправлюся мандрувати світом. Ми з Міланою багато про це говорили. Допишу книгу за цей час та, може, якось повернуся. Але, поки, чесно кажучи, не можу розібратися зі своїми почуттями.

— Чув, твій додаток набирає обертів та певну популярність. Твоє ім’я, з такими темпами, скоро треба буде брати автограф, — сказав з посмішкою Роман.

— Знаєш, Роман, мене це мало бентежить, а якщо відверто, взагалі.

— Ми тут на днях будемо грати в покер. Пам’ятаю, у тебе дуже непогано виходило залишати нас без фішок, тож заходь у суботу, двадцятого, десь о восьмій вечора.

— Вибач, та цей день я, мабуть, проведу по-своєму.

— Ох, вибач, я геть забув, що в тебе день народження. Та як будеш мати бажання, то заходь.

— Дякую за запрошення, але, мабуть, я відмовлюся. Вибач, може, якось іншим разом. Добре, бувай.

— Бережи себе, Костянтин.

— Звісно.

Костянтин останні декілька днів провів за ноутбуком, пишучи свою книгу нестандартної психології, та майже не виходив з будинку.

Двадцяте липня, дві тисячі тринадцятого року, субота, десь п’ята ранку. Костянтин піднявся з ліжка, вдягнувся в легкі речі, вийшов на подвір’я та вирішив зробити пробіжку. Вставивши навушники до вуха й увімкнувши мотивуючі треки для спорту, почав пробіжку. Уже невдовзі, після чотирьох кілометрів, Костянтин повернувся додому. Зайшовши на подвір’я, ледве не виплюнув легені, адже тривалий час не займався спортом.

— Треба було як мінімум на кілометр менше брати відстань, — ледве проговорював Костянтин, відхаркуючи слиз. Костянтин ходив по подвір’ю ще кілька хвилин і ловив прилив кисню до мозку, від чого в нього з’являлися зірки в очах. — Що ж, уже й забув, як це.

Після цього Костянтин відправився до душу, де вже отямився. Вийшов на кухню, приготував собі легкий сніданок та чай, а потім вийшов на подвір’я за столик, де почав трапезу. Сьогодні у Костянтина було багато думок про те, як провести час, і він вирішив провести його біля своєї дружини та доньки на цвинтарі. Костянтин ще довго збирався, і причина була не в речах, а в моральному стані. Було таке враження, ніби він відчуває провину перед своєю сім’єю, і він розумів, що йому треба з цим впоратися.

Костянтин вийшов на подвір’я, сів в автівку, вставив ключ у замок запалювання та завів автівку.

— Обожнюю цей звук, — сказав Костянтин.

Після цього він відправився до міста. Невдовзі він був у центрі міста. Костянтин зайшов до крамниці квітів.

— Вітаю! Чи можна мені зібрати сто червоних троянд та сто білосніжних ромашок?

— Звичайно! Але може, вам потрібно непарне число?

— Ні, саме парне число мені потрібно.

Через кілька хвилин Костянтину зібрали квіти, і він розрахувався. Потім він відправився додому, взявши з собою інструменти для ландшафтного дизайну, для прибирання на цвинтарі у Мілани та Єви.

Невдовзі Костянтин вже був на цвинтарі, де підійшов до могилок дружини та доньки, впав навколішки зі сльозами та постійно вибачався. Костянтин відчував неймовірну душевну біль, вона була такою потужною, що він відчував її фізично.

Костянтин дістав інструменти для ландшафтного дизайну та взявся наводити порядок на могилах. Час спливав дуже швидко, і він невтомно продовжував працювати, обираючи кожну травинку та прибираючи сміття на могилах батьків, дружини та доньки. Сонце вже покидало горизонт, опромінюючі цвинтар теплим світлом.

Невдовзі все виглядало дуже охайно. Костянтин, задоволений своєю роботою, склав інструменти до автівки та взяв квіти: червоні троянди поклав на могилу Мілани, а білосніжні ромашки — на могилу Єви. Він посидів там ще кілька годин, поглиблений у свої думки. Однак чим більше часу він проводив на цвинтарі, тим важче йому ставало психологічно. Відчуття провини та смутку переповнювали його серце.

Костянтин розумів, що потрібно збиратися, але як йому було важко покинути це місце. Як важко було приїхати до цвинтаря, так само тяжко йому давалося піти з нього. Його емоції наростали, і він почувався геть розклеєним. Сівши в автівку, він почав їхати додому. По дорозі він зупинився біля крамниці та купив пляшку бурбону, незважаючи на обіцянки, які дав собі не зловживати алкоголем.

Ця дорога від цвинтаря до дому пролягала через те саме місце, де він не справився з керуванням, і внаслідок автокатастрофи загинули його близькі. Проїжджаючи мимо того місця, Костянтин раптом з’їхав на узбіччя, взяв пляшку бурбону та пішов на те саме місце, де він втратив свою сім’ю.

Час швидко спливав, і вже почало смеркати. Костянтин намагався стримати себе від зловживання алкоголем, але не зміг. Він випив майже півпляшки залпом і ліг на траву. Йому знову спливали в пам’яті події тієї ночі, і сльози, які текли рікою, були свідченням його болю. Закривши очі, він не помітив, як його нервова система відключилася, і він заснув, лежачи на траві.

Десь о півночі Костянтин прокинувся від яскравого світла. Відкривши очі, він побачив небо, вкрите зірками. Підвівшись, взяв пляшку та підійшов до автівки. У цей момент помітив краєм ока, як щось парирує в небі. Піднявши голову, він почав спостерігати за об’єктом, що летів повз нього. Йому не вдавалося розгледіти, що це було, але швидкість здавалася надзвичайною. Напевно, це був винищувач, але звуку не було, і здавалося, що об’єкт просто падає, обертаючись і періодично відблискуючи в нічному сяйві.