Читати книгу - "Вільні малолюдці"

проштовхували фіґлі — і то не один. 

Протиснувшись всередину, вона опинилася у не такій вже й малій норі, та й пахло там непогано. Власне, вхід — то справжнісінький обман. Всередині було просторо, як у доволі великій кімнаті, по центру там було порожньо, але в стінах, від підлоги до самої стелі, виднілися тунелі акурат завбільшки з пересічного фіґля. В тунелях була тьма малолюдців усіх можливих розмірів: вони прали білизну, сперечалися, шили і, того й гляди, билися, — і все це вони робили напрочуд голосно. У декого чуприну і бороду припорошила сивина. А ті, що добряче молодші, заввишки всього декілька дюймів, гасали зовсім голі, невпинно лаючись одне з одним писклявими голосами. Після років досвіду у вихованні Погіршая, Тіфані не треба було пояснювати, що відбувається. 

Дівчаток тут, щоправда, не було. Вільних жінок-малолюдок не було. Хоча, ні. Одна була… Натовп, що без упину комашився та метушився, розступився і пропустив її вперед. Ростом вона була Тіфані по кісточки. Вона була вродливіша за чоловіків-малолюдців, хоч за, скажімо, Дурноверхого Вулі останній хробак буде гарнішим. Та, як і чоловіки, вона була рудоволоса і вигляд мала напрочуд рішучий. 

Вона вклонилася Тіфані, а тоді сказала: 

— Ти, пані, та відьма з людей? 

Тіфані роззирнулася довкола. Вона єдина на всю печеру височіла на понад сім дюймів. 

— Ем, так, — відповіла Тіфані. — Більш-менш, так. 

— Я Витівка. Келда велить переказати тобі, що малий твій цілий. 

— Вона знайшла його? — перепитала Тіфані. — Де він? 

— Нє, нє! Келда добре знає Крулеву. Вона не хоче, абись ти переживала за то. 

— Але вона його викрала! 

— Ая! То є про-бле-ма-тич-но. Не фатиґуйся. Келда скоро тебе прийме. Вона зара… нездужає. 

Витівка різко розвернулася, крутнувши спідницями, і велично, наче справжня королева, ступаючи по крейдяній підлозі, зникла за великим круглим каменем, що стояв упритул до стіни. 

Тіфані, не опускаючи погляду, вийняла з кишені ропуха і піднесла до уст: 

— Чи я фатиґуюся? — прошепотіла вона. 

— Та наче ні, — відповів ропух. 

— Ти б мені сказав, правда ж? — ніяк не вгавала Тіфані. — Було б жахливо, якби хтось побачив, що я фатиґуюся. 

— Ти не знаєш, що таке фатиґуватися, так? — спитав ропух. 

— Не зовсім. Гаразд, зовсім ні. 

— Це означає «не хвилюйся», ось і все. 

— Так я і думала, — збрехала Тіфані. — Ти б міг сісти мені на плече? Відчуваю, твоя допомога знадобиться. 

За нею із цікавістю спостерігала ціла армія Нак Мак Фіґлів, та, здавалося, в цю мить вона могла лиш метушитися і чекати. Вона сіла і барабанила кінчиками пальців по коліну. 

— Як тобі сі подобає в нас, га? — почувся голосок звідкись знизу. — Файно, пра? 

Тіфані глянула вниз. Пограбуйко і ще декілька знайомих їй фіґлів причаїлися коло її ніг і схвильовано за нею спостерігали. 

— Дуже… затишно, — сказала Тіфані, бо це краще, аніж сказати «Сокиру можна вішати» чи «Шум і гам». 

Тіфані спитала: 

— Ви готуєте на всіх на цьому маленькому вогнищі? 

Посеред печери було маленьке вогнище, а над ним — отвір у даху, крізь який виходив і непомітно розсіювався дим, і крізь який у кімнату проникало трохи денного світла. 

— Ая, пані, — відповів Пограбуйко. 

— Мале всяке, зайців, от таке шось, — додав Дурноверхий Вулі. — Велике запікаємо у крей… ей‑ей-ей… 

— Перепрошую, що ти кажеш? — перепитала Тіфані. 

— Шо? — спитав Пограбуйко невинним голоском, затуляючи рота Вулі, який щосили намагався виборсатися. 

— Що Вулі казав про запікання великої звірини? — наполягала на своєму Тіфані. — Ви запікаєте звірину у крейдяному кар’єрі? Велика звірина — то та, що бекає, так? Це ж єдина велика звірина, що водиться на цих пагорбах! 

Тіфані опустилась навколішки на замурзану підлогу і опинилася на рівні обличчя Пограба — той посміхався шаленою посмішкою і весь спітнів. 

— Так, питаю? 

— Е-е, а-а, та… так би мовити. 

— Так? 

— Так, але то не ваші! — пискнув Пограбуйко. 

— Ми ніколи не брали вівців без дозволу Бабуні Болячки! 

— Бабуня дозволяла вам брати овець? 

— Ая, дозволяла! Дозволяла! В плату за… 

— Яку ще плату? 

— За те, що жодна овечка Болячок не потрапила вовку в зуби! — пробелькотів Пограбуйко. — І лисиці ягнят не крали. Так? І вороняки до ягнят не добралисі! І Гаміш з неба на них не кидався! 

Тіфані зиркнула собі на плече, де сидів ропух. 

— Вороняки — то ворони, — пояснив ропух. — Іноді вони видзьобують ягнятам очі… 

— Так, я знаю, що вони роблять, — урвала Тіфані. Вона себе опанувала трохи. — Зрозуміло. Бабуня просила вас відганяти ворон, вовків і лисиць, так? 

— Ая, пані! Не тілько відганяти! — переможно виголосив Пограбуйко. — Вовк — то смачна і поживна їжа. 

— Ая, кебаби з них фест файні, але не такі файні, як з овеч… о-о-ой… — тільки й встиг вимовити Вулі перш ніж долоня Пограба затулила йому рота. 

— У відьми можна брати тільки те, що вона дозволяє, — сказав Пограбуйко, міцно тримаючи брата, що намагався вивернутися. — А вона померла, то ми вже тої старої угоди не дотримуємосі, хоча й отару Болячків чіпати не будемо, гонорово присягаю! 

— А в тебе, шалапуте злодійкуватий, є гонор, щоб ото ним присягати? — спитала Тіфані. 

Пограбуйко аж засяяв: 

— Ая! Я такий, то вам усі тут мою репутацію підтвердят! То правда, пані. В пам’ять про Бабуню Болячку ми пильнуємо овець на пагорбах, а натомість беремо окрушинку маленьку, ніц не варту. 

— І кабаку берем, ясна рі-і-і… — і знову Вулі пхинькав, задихаючись під долонею брата. 

Тіфані набрала повітря повні груди — не дуже мудрий вчинок у помешканні фіґлів. 

Пограбуйко — з тією нервовою посмішкою — скидався на гарбузоголового людця з велетенською ложкою в руці. 

— Ви берете собі тютюн? — процідила крізь зуби Тіфані. — Тютюн, який вівчарі залишають буцімто для моєї бабусі? 

— Та, менше з тим, забудь то, — пискнув Пограбуйко. — Ми вичікуємо декілька днів і, як твоя бабуні не приходе забрати собі, то ми беремо за ню. Знаєш, з тими відьмами ніколи невідомо. І ми сі дивимо за вівцями, направду. Вона б не мала нам то за зле! Скільки ж вечорів ми отако з нев курили, а з келдов вони курили під хижков, спершись на колеса. Та вона б нізащо не дала намочитисі тютюнчикові! Пані, не злисі! 

Тіфані відчула приступ неконтрольованої люті, а найгірше — це те, що вона лютилася на себе. 

— Коли ми знаходимо ягнят і всяке таке, то ведемо їх сюди. Ту їх уже знайдут вівчарі, — додав схвильовано Пограб. 

«І що я собі думала? — подумала Тіфані. — Як я могла собі подумати, що це вона приходить по «Веселого Моряка»? Невже я могла вірити, що вона десь бродить пагорбами у пошуках овець? Невже я вірила… що вона десь тут, пильнує ягнят?» 

«Так! Я хотіла, щоб так було. Я не хотіла вірити, що її… просто не стало. Тільки не Бабуня Болячка… такої, як вона, не могло просто не стати. І я так хотіла, щоб вона повернулася: вона ніколи зі мною не розмовляла, а я боялася заговорити до неї, тож ми ніколи з нею не розмовляли. Ми ділили мовчання на двох». 

«Я нічого не знаю про неї. Тільки пара книжок і якісь оповідки, які вона намагалася мені розповідати, а я не до кінця розуміла. Я пам’ятаю її великі м’які червоні долоні. І ще — її запах. А от яка вона була насправді — я не знаю. Тобто колись їй теж мало бути дев’ять. Вона ж була Сарою Хник. Вона вийшла заміж і народила дітей — двоє з них народились у хижці. Вона ж,