Читати книгу - "Бог дає таланти всім. 50 уроків, щоб знайти себе та справу всього життя"

ще використовують «добірні» слівця, які вони навіть повторювати не хочуть. А ще їх називають членами «ліги штативів» і «серцебиттям» медицини. Кілька разів у житті мені довелося стати пацієнткою лікарні, і на допомогу завжди приходили медсестри.

Шістнадцять років тому, коли в мене діагностували рак грудей, мене важко було назвати слухняною пацієнткою. Коли треба було визначитися з графіком сеансів хіміотерапії, я намагалася запланувати їх одразу після волейболу. Мій мозок ще не встиг усвідомити і прийняти той факт, що я маю смертельну хворобу. Я повсякчас намагалася відтягти цей момент, бо страшенно боялася. Нарешті медсестра поглянула на мене й суворо сказала: «Вам потрібно визначитися з пріоритетами». Тоді я дуже розлютилась і навіть почала вимагати, щоб мені дали іншу медсестру, однак глибоко всередині розуміла, що вона мала рацію.

Коли ліки проти нудоти були неефективними, медсестра, яка проводила сеанс хіміотерапії, — Пем Бун — говорила від мого імені й надокучала лікареві проханнями додати кращі ліки до крапельниці тоді, коли мені бракувало енергії для розмови.

Я бачила його лише одного разу, але медбрат Джон із відділення радіології відразу назвав мене «серденьком» і пообіцяв, що шість тижнів опромінення промайнуть, мов одна мить. Так і було.

Про мене дбали численні представники медперсоналу, і я навіть не пам’ятаю імен усіх цих людей. Анонімні розмиті фігури в медичній уніформі, справжні янголи у зручному взутті залишають по собі відбиток співчуття — потиснувши тобі руку, погладивши по щоці, підбивши подушку.

Медсестри десь там, де наші дідусі й бабусі, де янголи-охоронці. Вони присвячують своє життя хворим, розгубленим людям із розбитим тілом, розумом, духом… Вони не звертають уваги на те, що ти їх лаєш, не потрапляєш у підкладене судно або натискаєш на тривожну кнопку посеред ночі, бо тобі страшно й ти не хочеш залишатися на самоті. Вони відбивають замість тебе удари хвороби, знаходять лікарів навіть на курсах гольфу й залишаються на роботі допізна, щоб укотре переконатися, що з тобою все гаразд. І роблять усе це крок за кроком, і кожен із них — безцінний.

Або ж візьмімо речі, які їм доводиться терпіти. Наприклад, скандал із родичами хворого, що нагадують учасників шоу Джеррі Спрінґера[8]. Вони крадькома приносили до лікарні пиво й солодкі пончики, а потім вимагали більше інсуліну та погрожували всіх засудити, якщо їм його не дадуть. Мабуть, для них лікарня була чимось на кшталт готелю, а медсестра — покоївкою.

На медсестер кричать, їх штовхають, плескають, щипають, на них плюють, вони потерпають від сексуальних домагань людей, що мають розумові розлади, перебувають у стані сп’яніння або просто грубо поводяться. Їхня зарплата аж ніяк не покриває ні ті нескінченні милі, що їх щодня проходить медсестра, ні прийоми їжі, що їх доводиться пропустити, ні свята, які не вдається провести з родиною. Їм доводиться стояти на ногах усю 12-годинну зміну — вони змивають кров і скло з жертви автокатастрофи, фіксують зламану шию, вчать молоду матусю правильно дбати про малюка, рятують ногу діабетика, допомагають пацієнтові госпісу спокійно відійти в кращий світ.

Медсестри розповідали мені історії про родичів пацієнтів, які провокували скандали, розв’язували прив’язаних пацієнтів, мацали шкіру навколо ран від вогнепальної зброї, приносили з собою дітей і дозволяли їм повзати по підлозі, замовляли піцу й залишали по собі жахливий безлад.

Люди не обирають працю в медицині лише тому, що їм подобається паперова робота, «пацієнти з болем у шиї», їхні родичі чи лікарі. Вони йдуть працювати до лікарні, бо хочуть допомагати людям. Це не робота — це покликання. Крок за кроком, мить за миттю.

Медсестри навчили мене, що потрібна лише мить, аби щось змінити: порадіти разом із матір’ю новонародженого або втішити жінку, яка щойно народила мертву дитину.

Потрібна лише мить, щоб безхатченки й самотні люди відчули, що їхньою домівкою є весь світ. Подарувати старшокласниці, яка захворіла на рак, упевненість у тому, що вона зможе прийти на випускний із лисою головою. Подбати про те, щоб люди похилого віку почувалися гідно, коли користуватимуться судном, катетером чи підгузком.

Потрібна лише мить, щоб жінка, яка щойно втратила груди, відчула себе цілісною. Щоб пацієнт, у якого відібрало мову після серцевого нападу, відчув, що його розуміють. Мить, щоб висушити чиїсь сльози, потримати за руку, сказати синові, що мати пробачила його перед смертю.

Медсестри допомагають новонародженим зробити перший вдих, а стареньким — останній. І між цими вдихами допомагають зляканим дітям відчути себе в безпеці, а людям зі шрамами — почуватися красивими. Вони виконують свою життєву місію щоразу, коли поспішають на виклик, бо хтось натиснув «тривожну кнопку».

Вони повсякчас нагадують мені, що кожен із нас може бути світлом, навіть якщо зблисне тільки на якусь мить.

Урок 17

Коли все йде шкереберть, можливо, насправді все складається як слід

Є стара приказка: «Деякі роки ставлять тобі запитання, а деякі дають на них відповіді». Більшість із нас надали б перевагу відповідям.

Іноді ти відчуваєш, що місяцями або роками живеш в атмосфері невизначеності, і складається враження, що все довкола неначе застигло. Ти застряг посеред зими, і про зростання годі й говорити. Та коли озираєшся на такі періоди свого життя, то розумієш, що в цей час росло й міцніло твоє коріння.

Трапляються роки, коли ти бачиш плоди своєї праці, буяєш, квітнеш, презентуєш усі свої вміння — світ бачить перед собою справжній букет і радо його вітає. Роки, коли «пускаєш коріння», не такі привабливі. У них небагато того, що ти хотів би показати іншим, хоча з часом ти усвідомлюєш, що саме вони були найважливішими у твоєму житті.

Я згадала про це, почувши історію про Мері-Енн Корріґен-Девіс. Ця жінка мала роботу мрії, потім втратила її, а згодом знайшла ще ідеальнішу мрію. Вона закінчила коледж, отримавши диплом спеціаліста з французької, і планувала потрапити у сферу міжнародного бізнесу. Мері-Енн отримала ступінь із бізнес-адміністрування в Західному резервному університеті Кейса і сподівалася знайти ідеальну роботу в міжнародній компанії майже одразу після випуску.

Минув рік співбесід — і вона таки знайшла роботу у відділі продажу компанії «American Greetings», що займалася випуском вітальних листівок. Мері-Енн планувала трохи там попрацювати, а потім рухатися далі — у пошуках роботи своєї мрії. Вона пропрацювала в компанії 27 років. У результаті жінка очолила підрозділ роздрібної торгівлі, що керував 440 магазинами у 40 штатах, працювала в Австралії і невпинно йшла кар’єрними сходами вгору, аж доки отримала посаду старшого віце-президента з