Читати книгу - "Тарас Бульба"

137
0

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 20 21 22 ... 98
Перейти на сторінку:
і не козацька це справа. А судячи з того, що єсть, ворог зайшов у місто з невеликим запасом; обозу з ним щось не дуже багато. Народ у місті голодний; отож усе поїсть за одним разом; та знов же коням сіна... вже й не знаю, хіба з неба на вила кине їм який їхній святий... тільки це ще як Бог захоче; ксьондзи ж їхні тільки на слово й теплі. За тим чи за іншим, а з міста вони вийдуть. Отож поділяйся на три гурти та й ставай на три дороги перед трьома брамами. Перед великою брамою куренів п’ять, перед іншими нехай по троє. Дядьківський і Кор-сунський курені на засідку! Полковник Тарас із полком — на засідку! Титарівський і Тимошівський курені на підмогу з правої руки до обозу! Щер-бинівський і Стебликівський верхній — з лівої руки! Та виходьте з лав, добрі молодці, котрі гостріші на язик, зачіпати ворога! У ляха пустоголова вдача: лайки не стерпить, і, може, вони вже й сьогодні всі з воріт повиходять. Курінні отамани, полічіть кожен курінь свій: у кого недостача, додай із недобитків Переяславського. Полічи все знову! Дай на похмілля по чарці всім і по паляниці на козака. Тільки, мабуть, кожен вчорашнім ситий, бо ніде правди діти, понаїдалися всі так, що дивуюсь, як ніхто вночі не луснув. Ще один наказ: коли хто-небудь, шинкар, жид, продасть козакові хоч один кухоль сивухи, приб’ю я йому собаці до самого чола свиняче вухо й догори ногами повішу! До праці ж, браття! До праці!

Так порядкував кошовий, і всі йому низько вклонилися і, шапок не надіваючи, рушили по своїх возах і таборах і, коли вже таки далеченько повідходили, тоді лиш понадівали шапки. Всі почали лаштуватися: пробували шаблі й мечі, насипали пороху з мішків у порохівниці, відкочували й ставили вози, вибирали коней.

Йдучи до свого полку, думав Тарас і надумати не міг, де то дівся Андрій: чи з іншими полонили, чи сонного зв’язали? Тільки де ж там: не такий Андрій, щоб у неволю живим віддатися. Між побитими козаками теж не було його видно. Тяжко замислився Тарас і йшов попереду полку, не чуючи, що давненько вже хтось кликав його.

- Кому там мене треба? — отямившись, обізвався нарешті Тарас.

Перед ним стояв жид Янкель.

— Пане полковнику, пане полковнику! — говорив жид хапливим і уривчастим голосом, немовби мав з’явити важливу справу. — Я був у місті, пане полковнику!

Тарас глянув на того й дивувався, що вже й у місті був.

— Яка ж лиха година тебе туди занесла?

— Я розкажу, — мовив Янкель. — Почувши ото вдосвіта гомін і козаки почали стріляти, ухопив я каптан і, не вдягаючись, — прожогом туди; дорогою вже вдягнув його в рукави, бо швидше хотів довідатись, що за гомін, чом козаки ще вдосвіта завели стрілянину. Взяв та й прибіг до самої брами, а тут уже рештки того війська заходили в місто. Коли дивлюсь, аж попереду загону пан хорунжий Галяндович. Це мій знайомий, ще позаторік позичив у мене сто червінців. От я за ним, начебто гроші правити, та й увійшов разом з ними у місто.

— Та як же ж ти у місто ввійшов та ще й гроші мав правити? — мовив Бульба. — І не звелів він тебе тут-таки на місці повісити, як собаку?

— От, їй-же богу, мав повісити, — відповідає жид,' — вже його слуги були й зовсім схопили мене і на шию зашморг накинули; та я благав пана, казав, що почекаю з грішми, скільки пан звелить, хвалився позичити ще, якщо допоможе мені постягати борги з інших лицарів; бо в пана хорунжого, щоб ви знали, нема ні одного червінця в кишені. Хоч у нього там і хутори, і садиби, і чотири замки, і степової землі аж до Шклова, а грошей у нього, як у козака, — нічогісінько. І тепер, коли б його не озброїли до війська жиди брацлавські, ні в чім було б і на війну рушати. Він того й на сеймі не був...

— Що ж робив ти у місті? Бачив наших?

— Аякже! Наших там багато: Іцько, Рахум, Самуй-ло, Хайвалох, жид-орендар...

— Та хай вони виздихають! — гукнув, розсердившись Тарас. — Що ти мені пхаєш своє жидівське кодло? Я тебе про наших питаюся, про запорожців.

— Наших запорожців не бачив, а бачив тільки самого пана Андрія.

— Андрія бачив? — скрикнув Бульба. — Та й що ж, де бачив його? в льосі? в ямі? збезчещений? зв’язаний?

— Хто ж би смів зв’язати пана Андрія? Тепер він такий там важний лицар... Далібуг1, і не пізнав! І наплічники в золоті, і нарукавники в золоті; і зерцало в золоті, і шапка в золоті, і по пояс золото, і скрізь того золота, і все золото. От як сонце вигляне навесні, як на городі все птаство і свище й співає, і травиця пахтить, то так і весь він у золоті сяє. І коня йому дав воєвода найкращого під верх; двісті червоних самий кінь потягне.

Бульба остовпів.

— Нащо ж він в чужі убори вбрався?

— Бо кращі, то й вбрався. І він конем роз’їжджав, й інші роз’їжджають; і він навчає, і його навчають. От як найбагатший пан польський.

— Хто ж його присилував?

— А хіба я кажу, що його хто присилував? Хіба ж пан не відає, що він своєю волею передався до їх?

— Хто перейшов?..

— Та пан же Андрій...

— Куди перейшов?..

— Та до їх перейшов; і він тепер уже зовсім їхній.

— Та брешеш, псявухо!

— Як же можна, щоб я брехав? Ото дурний я брехати? На свою голову я збрехав би? Хіба не знаю, що жида як собаку повісять, коли збреше перед паном?

— Виходить, по-твоєму, що він віру й вітчизну продав?

— Я ж не кажу, що він там продав

1 ... 20 21 22 ... 98
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Тарас Бульба», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Тарас Бульба"