Читати книгу - "Іллірія, Марія Заболотська"

Я не можу сказати, що заціпеніння напало на мене відразу. Усе ж кілька разів я сіпнулася, але ж виходу й справді не було. Якби хтось почув шум, що лунав із моєї кімнати, і прийшов дізнатися, у чому річ, то мені прийшов би кінець. Вікно відчинялося тільки зсередини, потрапити в кімнату Віко міг виключно за моєї співучасті... Навряд чи пан Еттані наважився б розправитися з ґвалтівником на місці злочину - все ж таки йшлося про Брана, - але мене б він вдавив моїми ж косами без зволікання. І ніхто не засумнівався б у його правоті - тут не знайшлося б іншого винуватого, окрім нерозумної Гоеділь Еттані. Їй же і належало платити за нерозважність ту ціну, що призначив її гість.

- Будь проклята моя дурість, - пробурмотіла я, і додала трохи голосніше. - Пане Брана, припиніть відривати гачки. Я сама зніму сукню, ви можете поки що присісти.

Віко, трохи розгубившись, і справді відсторонився від мене.

- Що ви маєте на увазі?

- Та те саме, що й ви, - втомлено відповіла я, з останніх сил зберігаючи спокійний відсторонений вигляд. - Ви абсолютно правильно все розрахували, можете собою пишатися. Облиште ці пристрасті, у мене не так багато суконь, щоб рвати їх на клапті. Я не буду чинити опір, від мене і справді не убуде. Якщо ви розраховували позбавити мене цноти, то мушу вас засмутити - ви запізнилися на кілька років.

З цими словами я, підійшовши до столу, запалила іншу свічку, і почала розстібати решту гачків тремтячими пальцями.

Віко, який і справді слухняно сів на кушетку, деякий час спостерігав за цим дійством, але потім несподівано закрив обличчя руками і промовив:

- Панно Еттані, ви нестерпні. Навіть роздягаєтеся до того нудно, що в мене зникло всяке бажання продовжувати. Боюся запитати навіть, хто та людина, яка наважилася після такого вступу вдатися до любощів з вами.

- Мій покійний чоловік, - похмуро відповіла я. - Ми прожили чотири роки в шлюбі, і він, мабуть, загартувався.

Віко відняв руки від обличчя і хмикнув:

- Завжди підозрював, що подружній обов'язок, хоч і припускає певні плотські втіхи, є справою абсолютно безрадісною.

- То безчестя відкладається? - запитала я, дивлячись на нього скоса.

Віко розвівши руками, промовив:

- Тут я безсилий.

Усе це виглядало настільки безглуздо, що я не витримала й захихотіла, утім, прикриваючи рот рукою, щоб не видавати надто гучних звуків. Нервове напруження останніх днів далося взнаки, і я не розуміла, чи хочу сміятися, чи заридати.

Перемовлялися ми напівголосно, щоб не викликати підозри ні у слуг, які, напевно, вивчали зараз старе дерево біля мого вікна, ні у мешканців будинку, які мирно спали. Через це було складно озвучувати гнівні думки або ж вражати співрозмовника отрутою сарказму - безбарвний шепіт усе згладжував. Тому я без натяків і передмов запитала:

- Коли ви збираєтеся йти, пане Брана?

- За годину-другу, коли ваші пильні слуги заберуться до будинку і міцно заснуть, - відповів Віко і додав після недовгих роздумів:

- Сідайте поруч, скоротаємо час за веселою бесідою.

Я ледь не задихнулася від обурення, але, поміркувавши, зрозуміла, що розмова анітрохи не гірша за мовчання в цих обставинах.

Отже, ми сіли навпроти один одного. Я нарешті змогла роздивитися Віко у всіх подробицях. Одягнений він був просто; нічого не видавало в ньому приналежність до багатої сім'ї - лише важка шпага біля його пояса вказувала на те, що він не простий городянин. Якби я побачила цього невисокого молодого чоловіка в натовпі, то вирішила б, що він - один із невдах-найманців, які вічно шукають багатий дім, де потрібні таємні послуги людини, не обтяженої зайвими міркуваннями про добро і зло.

Як я вже казала, у Віко була нічим не примітна зовнішність: невеликі ледь розкосі очі під прямими чорними бровами, приємні обриси губ, несподівано високе чоло, яке не могло приховати навіть волосся, що давно не підстригалося. Звичайною для іллірійців була різкість рис обличчя, у нього ж обриси ці були, скоріше, м'якими, але не жіночними. Він точно не був схожий на гарненького, немов дівчина, юнака, яким був, наприклад, наречений Флорен, Тео. Щось у зовнішності Віко відразу видавало любов до простих мирних радощів людського життя - смачної їжі, доброго вина, поступливих жінок; хоч куди частіше він носив личину злого жартівника, у якого немає нічого святого. Тим дивніше виглядав на його обличчі шрам, якого я не помітила в храмі. Але ж він і не був схожий на почесний для чоловіка слід від шпаги або кинджала. Так зазвичай виглядають наслідки давнього сильного опіку. Відмітина ця була чималою, займаючи всю скроню, частину щоки і чола - довге волосся приховувало її, але не повністю.

Віко, помітивши, що я розглядаю його обличчя, зробив запрошувальний жест, зрозумівши, що саме мене зацікавило.

- Звідки у вас цей шрам? - покірно завела я бесіду.

- Невже пан Альмасіо вам не розповідав про цю ганебну деталь мого минулого? - зі насмішкою відповів Віко і я зрозуміла, що він знає в загальних рисах зміст нашої сьогоднішньої бесіди з паном Ремо. Напевно, Арна все переказала іншим слугам у подробицях. Навряд чи дівчисько було тим самим шпигуном - аж надто воно злякалося на ринку, побачивши Брана і його приятелів, - але Арна була говіркою, і її слова дійшли до потрібних вух.