Читати книгу - "Beautiful moon, ДіанаЛ"

Частина 10

Наступні кілька днів у школі минали напружено. Ліан поводилася так, наче нічого не сталося, але її погляди на Тао й Емілію залишали по собі відчуття холоду. Та найбільше Емілію непокоїло не це. Здається, між нею й Тао почала з’являтися невидима стіна.

 

— Гей, ти мене слухаєш? — запитала Кіра, нова однокласниця, яка нещодавно перевелася в їхній клас.

 

Кіра була дівчиною з яскраво-рудим волоссям і зеленими очима, завжди енергійна й усміхнена. Вона швидко потоваришувала з Емілією, і та навіть не помітила, як почала довіряти їй.

 

— Вибач, задумалася, — відповіла Емілія, поглянувши на Тао, який сидів трохи віддалік і розмовляв із кимось із хлопців.

 

— Проблеми з хлопцем? — Кіра підморгнула.

 

Емілія зітхнула.

 

— Просто… все стало якесь дивне. Відтоді як з’явилася Ліан.

 

— О, ця Ліан ще та штучка, — Кіра скривилася. — Але я б більше хвилювалася через нового хлопця.

 

— Нового хлопця? — перепитала Емілія.

 

— Так, бачили його вчора біля школи. Кажуть, він теж скоро перейде до нашого класу. Красунчик, до речі. І, здається, він уже поклав на когось око.

 

Емілія лише знизала плечима, намагаючись не звертати уваги на ці балачки. Але в глибині душі щось підказувало їй, що це лише початок.

 

На наступний день у класі з’явився новий учень.

 

— Познайомтесь, це Рен, — представила його вчителька. — Він нещодавно переїхав до нашого міста. Сподіваюся, ви допоможете йому адаптуватися.

 

Рен був високим, із темним волоссям і глибокими сірими очима. Він виглядав холодним і відстороненим, але коли його погляд зупинився на Емілії, вона відчула, як її серце пропустило удар.

 

Протягом уроків вона помічала, як Рен кидав на неї зацікавлені погляди. Коли задзвенів дзвоник на перерву, він підійшов до неї.

 

— Привіт, — його голос був низьким і спокійним. — Ти — Емілія, так?

 

— Так, — вона ніяково усміхнулася. — А ти — Рен.

 

— Приємно познайомитися, — він простягнув їй руку, і вона потисла її, відчувши несподівану теплоту. — Можеш показати мені школу?

 

Вони розмовляли всю перерву, і коли Емілія повернулася до класу, побачила, як Тао похмуро дивиться на них.

 

Останнім часом Емілія все частіше проводила час із Реном. Він був загадковим і уважним, завжди слухав її й розумів із півслова. Здавалося, він з’явився у її житті саме тоді, коли вона найбільше потребувала підтримки.

 

Тао помічав це й дедалі більше віддалявся від неї. Одного дня, коли вони йшли додому, мовчання між ними стало нестерпним.

 

— Що відбувається, Еміліє? — нарешті запитав він.

 

— Про що ти? — вона зупинилася, здивовано дивлячись на нього.

 

— Про тебе й Рена. Ти весь час із ним.

 

— Він просто друг, — відповіла вона, але в її голосі не було впевненості.

 

Тао похитав головою.

 

— Не знаю, що відбувається, але відчуваю, що втрачаю тебе.

 

Вона хотіла відповісти, але він уже пішов геть, залишивши її саму під рожевим місяцем

 

Одного вечора Рен запросив її до храму.

 

— Є щось, що я хочу тобі показати, — сказав він, і вона, не роздумуючи, погодилася.

 

Вони увійшли в стародавні руїни, і Рен підвів її до старої кам’яної стіни.

 

— Дивись, — він провів рукою по символах, які почали світитися блідим світлом.

 

— Як ти це зробив? — запитала вона, не вірячи своїм очам.

 

— У кожного з нас є своя доля, — тихо сказав він. — І твоя пов’язана з цим місцем.

 

Раптом за їхніми спинами пролунав голос:

 

— Що тут відбувається?

 

Вона обернулася й побачила Тао. Його очі горіли від гніву й болю.

 

— Тао, це не те, що ти думаєш… — почала вона, але він лише похитав головою.

 

— Я бачу, що все зрозуміло, — його голос був тихим, але в ньому відчувалася зрада. — Ти обрала його.

 

Він розвернувся й пішов геть, залишивши її в темряві храму.

 

Емілія відчула, як сльози покотилися по її щоках. Рен обережно взяв її за руку.

 

— Не хвилюйся, — прошепотів він. — Я завжди буду поруч.

 

Але в її серці залишилася лише порожнеча.

 

Наступні дні стали для Емілії справжнім випробуванням. Вона намагалася поговорити з Тао, але він уникав її, його погляд став холодним і відстороненим. Рен же, навпаки, був завжди поруч. Він мовчки слухав, підтримував і не вимагав нічого натомість. Це було так просто й водночас так складно.

 

Одного вечора, коли вона сиділа на лавці біля школи, до неї підсів Рен.

 

— Ти знову сумуєш? — тихо запитав він, і вона лише знизала плечима.

 

— Все так заплутано… — прошепотіла вона. — Я не хотіла, щоб між мною і Тао з’явилася ця стіна.

 

— Якщо він не бореться за тебе, може, ти йому й не так важлива? — Рен подивився на неї своїми сірими очима, в яких віддзеркалювався захід сонця.

 

Емілія відвела погляд.

 

— Він не такий…

 

— Хіба? — Рен м’яко взяв її за руку. — А я тут. Завжди.

 

Вона хотіла відсмикнути руку, але не змогла. Її серце билося швидше, коли вона зустрілася з його поглядом. І раптом він нахилився ближче…

 

— Еміліє!

 

Її різко повернуло до реальності. Вона підняла голову й побачила Тао, який стояв неподалік. Його обличчя було сповнене болю й розчарування.

 

— Тао… — почала вона, але він підняв руку, зупиняючи її.

 

— Не треба, — його голос звучав так, ніби він ледве стримував свої почуття. — Все зрозуміло.

 

Він різко розвернувся й пішов у бік старого храму.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍