Читати книгу - "Beautiful moon, ДіанаЛ"

 

— Тао, зачекай! — вона вибігла за ним, залишивши Рена позаду.

 

Вона знайшла його біля входу до храму. Він стояв, втупившись у символи на стіні, що тьмяно світилися в місячному світлі.

 

— Чому ти пішов? — запитала вона, намагаючись упіймати його погляд.

 

— А чому ти залишилася з ним? — відповів він питанням на питання.

 

— Я не… Це не так! — її голос затремтів. — Тао, я не хотіла, щоб усе було так складно.

 

Він нарешті подивився на неї.

 

— Тоді скажи мені: що між вами?

 

Емілія замовкла. Вона не знала, що відповісти. Так, Рен був поруч, коли їй було важко, але її серце належало Тао.

 

— Тільки ти… — прошепотіла вона.

 

Тао повільно підійшов до неї й узяв її руки в свої.

 

— Ти для мене — цілий світ, — його голос був тихим, але сповненим щирості. — Я боюся втратити тебе.

 

Вона обійняла його, притискаючись до його грудей.

 

— Я ніколи не покину тебе.

 

Місяць зійшов над храмом, осяваючи їхні фігури, що злилися в обіймах. Але в тіні стояв Рен, його очі блищали від злості й ревнощів.

 

 

— Це ще не кінець, — прошепотів він, зникаючи у темряві.

 

Наступні дні стали справжньою бурею емоцій для всіх. Емілія та Тао наче знайшли шлях назад одне до одного. Їхні прогулянки після школи знову стали тихими й спокійними, а рожевий місяць, що час від часу піднімався над містом, здавався їй символом їхніх почуттів. Але щось не давало їй спокою.

 

Рен.

 

Він не намагався знову підійти чи заговорити з нею. Навпаки — зник з її життя так само швидко, як у ньому з’явився. Але Емілія відчувала його присутність. Їй здавалося, що вона ловить на собі його погляд у коридорах школи, чує його кроки на вулиці, коли йде додому.

 

Одного разу, коли вона поверталася зі школи сама, їй здалося, що хтось іде слідом. Дівчина пришвидшила крок, але звук не відставав. Серце калатало в грудях, коли вона звернула у вузьку вуличку й різко обернулася.

 

— Хто тут?! — її голос затремтів.

 

Із тіні з’явився Рен.

 

— Еміліє… — його голос був тихим, майже шепотом.

 

— Що ти тут робиш? — вона відступила на крок.

 

Рен дивився на неї так, ніби бачив уперше.

 

— Я не хотів тебе лякати. Просто… я не можу залишити все, як є.

 

Він підійшов ближче, і вона побачила біль у його очах.

 

— Ти думаєш, що знаєш Тао. Але він не той, ким здається.

 

— Що ти маєш на увазі? — її голос затремтів.

 

— Хочеш знати правду? Приходь до храму сьогодні вночі. Я покажу тобі все.

 

Рен зник у тіні, залишивши її саму з сотнями питань, що роїлися в голові.

 

 

Коли місяць піднявся високо над містом, Емілія вирушила до храму. Там, біля старих руїн, на неї вже чекав Рен.

 

— Я знав, що ти прийдеш, — тихо сказав він.

 

— Покажи мені правду, — відповіла вона, зводячи руки на грудях.

 

Рен провів її до старого кам’яного вівтаря в центрі храму.

 

— Це місце зберігає таємниці минулого, — прошепотів він. — Усе, що сталося тут колись, повторюється знову і знову. А Тао…

 

— Що Тао? — її серце завмерло.

 

Рен мовчав, дивлячись їй у вічі. Потім повільно нахилився ближче.

 

— Він не той, за кого себе видає. І він не кохає тебе так, як я.

 

Його губи майже торкнулися її, коли раптом із темряви почувся голос:

 

— Відійди від неї.

 

Тао стояв на порозі храму, його погляд був холодним, наче сталь.

 

— Ти не маєш права тут бути, — прошипів Рен.

 

— А ти не маєш права забирати в мене те, що я кохаю, — відповів Тао, його голос був тихим, але сповненим гніву.

 

Рен кинувся на нього, але Тао відштовхнув його вбік. Емілія кинулася між ними.

 

— Досить! — її голос розірвав тишу. — Я не іграшка!

 

Вона подивилася на Рена, в її очах була печаль.

 

— Пробач… але моє серце належить Тао.

 

Рен опустив голову.

 

— Ти ще пошкодуєш про це, — прошепотів він, і його постать зникла в темряві

 

Тао обережно взяв її руку й притягнув до себе.

 

— Я так боявся тебе втратити, — його голос тремтів.

 

— Я ніколи не покину тебе, — прошепотіла вона, дивлячись йому в очі.

 

Місяць зійшов над храмом, заливаючи все рожевим світлом. Тао витяг із кишені маленьку коробочку й відкрив її. Усередині був кулон із рожевим місяцем — ідентичний тому, що він подарував їй раніше.

 

— Це наш оберіг. Щоб ніякі таємниці й ніякі люди не змогли нас розлучити.

 

Він надів кулон їй на шию, і в цей момент вона зрозуміла, що її серце назавжди належить йому.

 

Вони стояли під місячним світлом, обіймаючи одне одного, поки навколо них розгорталася нова історія — їхня іст

орія.

 

А в тіні храму стояла фігура, очі якої блищали холодною люттю. Це був лише початок.