Читати книгу - "Теплі історії в конвертах"

із поштовим штемпелем. Довго тримала в руках, розглядаючи його, неначе якусь дивину. Погладжувала пальцями не надто каліграфічно виведені літери. Читала й усміхалася, вдихала запах паперу та чорнил.

І, здавалося б, нічого надзвичайного в цьому нема, але... Ти помітив, як прогрес стрімко змінює наше життя? Так, частіше в кращий бік. Проте разом із тим прогресом із нашого життя йде щось справжнє, істинне...

Ми даруємо квіти та подарунки в соціальних мережах замість того, щоби зробити це насправді.

Ми спілкуємося з рідними та друзями за допомогою електронної пошти та скайпу, забуваючи про справжні звуки їхніх голосів, вирази облич, милі усмішки.

Ми знайомимося в чатах та на різноманітних сайтах замість того, щоби приязно усміхнутися людині, яка нам подобається, простягнути руку і сказати: “Привіт! Познайомимось?Мене звати...”

Ми вносимо неприємних нам осіб у чорні списки, таким чином ігноруючи їх, замість того, щоби виказати їм в очі своє незадоволення.

Ми проводимо час в Інтернеті, бавлячись у різноманітні ігри, замість того, щоби пригорнутися до коханої людини чи провести час із дитиною.

Ми зустрічаємося онлайн, усміхаємося, цілуємося, плачемо смайликами...

Так поволі віртуальне життя витісняє наше реальне. Проте забуваємо ми одне. Те, про що дуже вдало сказав Ян Вишневський: “Інтернет, він не зближує. Це скупчення самотності. Ми нібито разом, але кожен окремо. Ілюзія спілкування, ілюзія дружби, ілюзія життя...”

Я не хочу застрягнути серед ніків та аватарів, серед кґшї-кодів та гігабайтів інформації! Я — жива людина! А ти? Отож я виходжу з-за монітора, усміхаюся тобі, простягаю руку і кажу: “Привіт! Мене звати Люба... Познайомимось?”

А ти? Ти наважишся підійти до Неї?

Вересень 2015 р.»

Віра вправно орудувала ножем, відкраюючи величезний шматок шоколадного торта. Відвідувачка замовила тільки горня трав’яного чаю з мелісою та м’ятою, однак спостережлива офіціантка, яка вже давно мала справу з людьми й розбиралася в них не гірше за психолога, одразу відзначила її роздратованість та втомлений вигляд і подумала, що трохи підсолодити їй життя аж ніяк не завадить.

Жінка безсило опустилася за столиком на терасі, а її син, білявий пустотливий хлопчик, із голосним реготом намотував круги навколо. Офіціантка кинула на неї швидкий погляд: темне волосся, зібране позаду в пучок, обличчя з легким макіяжем, зручні уггі, темні джинси та худі — вигляд занадто банальний, аби привертати до себе увагу. Але відвідувачка, певно, менш за все хотіла, щоб її хтось зараз помічав. Вона нервово стискала кулаки, затим повільно випустила повітря крізь зуби і злісно прошепотіла щось малюкові. Він на якусь мить зупинився, схилив набік голову, ніби оцінюючи серйозність маминої погрози, та потім голосно засміявся і знову дременув, ледве не збивши з ніг офіціантку, яка саме несла замовлення. Жінка зірвалася зі стільця, міцно вхопила сина за руку й насильно присадила. Губи хлопчини затремтіли, він голосно розридався, та так, що кожен обернувся на той плач.

Віра теж виглянула з кухні й помітила, що не лише вона зацікавилася галасливими гостями, а й дивачка, яка ледь не щодня приходила до їхньої кав’ярні з блокнотом у руках. І дивачкою Віра охрестила її не тому, що та була німою і спілкувалася з навколишнім світом через свій пошарпаний записник, а тому, що в її погляді було стільки некорисливого добра й бажання допомогти. Вона постійно гризла кавові зерна, так, наче то був соняшник. Здавалося, що вся вона наскрізь пропахла ароматом кави, від чого скидалася на милу симпатичну текстильну лялечку, яких часто можна побачити в кав’ярнях та крамничках із хенд-мейдом. А ще вона постійно щось натхненно писала. Якось навіть попросила Віру передати складений учетверо аркушик теперішньому її хлопцеві. У першу мить офіціантка добряче на неї розсердилася, адже сама вже давно симпатизувала юнакові, що постійно забігав до них у кав’ярню й ховав очі як не в якийсь новомодний гаджет, то в газету. Скільки разів вона подумки благала його помітити її, підкладала зайвий стікер цукру, прикрашала вигадливим малюночком його каву чи пригощала тістечком за кошт закладу, та все марно. Аж раптом, після того папірчика, який знехотя Віра таки передала адресату, він заговорив із нею. Тепер Віра й Андрій і дня не можуть прожити одне без одного, а дивачку вважають ледь не янголом-охоронцем їхнього кохання.

А на терасі малюк і не думав заспокоюватися. Розлючена матуся вхопила його за руку й потягнула до виходу, так і не скуштувавши ні чаю, ні тортика. Крадькома змахувала непрохані сльози.

Зненацька їм дорогу перегородила дивачка. Вона присіла біля хлопчика, зазирнула йому прямісінько в очі, від чого той одразу принишк, а потім, вирвавши сторінку зі свого записника, простягнула йому аркушик. Мати хлопчика глянула йому через плече й застигла: на ньому було намальовано їх із Марком, та настільки професійно, і, що головне, не такими, якими вони б мали здаватися присутнім, а щасливими й тихими. На малюнку мати із сином обіймалися, і було щось там від Мадонни з Ісусиком на руках: