Читати книгу - "Книга Піску. Пам’ять Шекспіра"

ущух, і землю вкрив сніг. Мій гість випустив з рук ціпок і наказав, аби я підняв його.

— Чого це я мушу коритися тобі?

— Бо я король, — відказав він.

Я вирішив, що він божевільний. Підняв ціпок і простягнув йому. Він знову заговорив, але тепер голос його був іншим.

— Я король секгенів. Багато разів я приводив їх до перемоги у важких битвах, однак у вирішальний час втратив своє королівство. Моє ім’я Ізерн, я з роду Одіна.

— Я не поклоняюся Одіну, — мовив я. — Я поклоняюся Христу.

Немов не чуючи мене, він правив своєї:

— Я вигнанець і блукаю по світу, та я й досі король, бо маю диск. Хочеш побачити його?

Він розтулив пальці кістлявої руки, але в ній нічого не було. Долоня була порожня. Лише тоді я збагнув, що він досі не розтуляв її.

Пильно дивлячись на мене, гість проказав:

— Можеш доторкнутися до нього.

Не без остраху я торкнувся пучками його долоні. Відчув холод і побачив блиск. Він знову швидко стулив пальці. Я промовчав. А він вів далі так само незворушно, наче говорив з дитиною:

— Це диск Одіна. У нього лише один бік. В усьому світі не існує більше жодної речі, яка б мала лише один бік. Поки він у моїй руці, я — король.

— Він золотий? — запитав я.

— Не знаю. Це диск Одіна, і в нього лише один бік.

І тоді я відчув невтримне бажання заволодіти диском. Якби він належав мені, я міг би продати його за зливок золота і стати королем.

Я сказав подорожньому, якого й досі ненавиджу:

— У моїй хатині схована скриня з монетами. Вони золоті й блищать, мов сокира. Якщо ти даси мені диск Одіна, я дам тобі скриню.

Він затявся:

— Не хочу.

— Що ж, іди, куди знаєш.

Він повернувся до мене спиною. Удару сокирою по потилиці вистачило з лишком, щоб він заточився й упав, але пальці його розтулилися, і в повітрі щось блиснуло. Я позначив те місце сокирою й потяг мерця до річки. Я штовхнув його у воду, що саме піднялась після повені.

Повернувшись назад, заходився шукати диск, але не знайшов. Я й досі його шукаю.

Книга Піску

…твої пута з піску…

Джордж Герберт[135]

Лінія складається з нескінченної кількості точок, площина з нескінченної кількості ліній, об’єм з нескінченної кількості площин… Ні, безумовно, це надто геометричний[136], не найкращий спосіб розпочати мою оповідь. За наших часів кожне фантастичне оповідання прагне здатися достовірним, однак моє — справді достовірне.

Я живу самотньо, на четвертому поверсі будинку по вулиці Бельграно. Якось кілька місяців тому, надвечір, хтось постукав у мої двері. Я відчинив, і до мого помешкання зайшов незнайомець — високий на зріст, з невиразними рисами. А може, він здався мені таким через мою короткозорість. Увесь його зовнішній вигляд свідчив про пристойну бідність.

Костюм його був сірого кольору, і в руці він тримав валізу. Я одразу завважив, що переді мною чужоземець. Спершу він здався мені старим; потім я збагнув, що мене ввело в оману його рідке русяве волосся, майже біле, як у скандинава. Під час нашої розмови, яка тривала менше години, я дізнався, що він родом з Оркнейських островів[137].

Я вказав йому на стілець. Він трохи помовчав. Був сумний, як оце я зараз.

— Я продаю Біблії, — мовив він.

Я відповів не без хвастощів:

— В цьому домі є Біблії англійською мовою, серед них найперша — Джона Вікліфа[138]. Маю також видання Сіпріано де Валери[139], Лютера — з літературної точки зору воно найгірше — і примірник Вульгати[140]. Як бачите, якщо мені чогось і бракує, то, в усякому разі, не Біблії.

Він помовчав і відказав:

— Я продаю не тільки Біблії. Можу показати священну книгу, яка, певно, вас зацікавить. Я купив її в Біканері[141].

Він розкрив валізу й поклав книгу на стіл. Це було видання ін-октаво, в матер’яній палітурці. Безсумнівно, книга пройшла через багато рук. Я роздивився її, мене вразила її незвичайна вага. На корінці стояв напис: Святе Письмо, а трохи нижче — Бомбей.

— Мабуть, дев’ятнадцяте століття, — завважив я.

— Не знаю. І ніколи не знав.

Я відкрив її навмання. Шрифт був незнайомий. Сторінки виявились обтріпаними, поліграфія простою. Текст, надрукований у дві колонки, як зазвичай у Біблії, був убористий, вірші йшли по порядку. У верхньому кутку кожної сторінки стояла арабська цифра. Я звернув увагу на те, що на парній сторінці була цифра, припустімо, 40514, а на наступній, непарній — 999. Я перегорнув сторінку, на звороті стояла восьмизначна цифра. Тут же була невеличка ілюстрація, такі звичайно можна побачити в енциклопедичному словнику: якір, нарисований пером, наче ним водила невправна дитяча рука.

Отоді-то незнайомець проказав:

— Дивіться уважно. Ви вже ніколи цього не побачите.

Погроза вчувалася в його словах, але не в тоні.

Я запам’ятав те місце й закрив книгу. Й одразу розгорнув її. Марно гортав сторінку за сторінкою, шукаючи картинку з якорем. Щоб приховати розгубленість, запитав:

— Певно, це переклад Святого Письма на одну з поширених в Індії мов?

— Ні, — заперечив він.

Потім стишив голос, начеб намірявся розкрити мені таємницю:

— Я придбав її в одному долинному містечку за кілька рупій та одну Біблію. Її власник не вмів читати. Гадаю, в Книзі Книг він вбачав якийсь амулет. Він належав до найнижчої касти: люди боялися наступити на його тінь, щоб не заразитися. Він розповів мені, що його книга зветься Книгою Піску, бо ні книга, ні пісок не мають ані початку, ані кінця.

Гість попросив, аби я знайшов першу сторінку.

Я поклав ліву руку на палітурку й розкрив книгу великим пальцем, майже притиснутим до вказівного. Все було марно: кожного разу між обкладинкою та рукою виявлялося кілька сторінок. Вони ніби виростали з книги.

— А тепер пошукайте останню.

Я й тут зазнав невдачі; тож насилу пробелькотів не своїм голосом:

— Цього не може бути.

Продавець Біблій, не підвищуючи голосу, відповів:

— Не може бути, однак є. Кількість сторінок у цій книзі справді безконечна. Жодна з них не є ані першою, ані останньою. Не знаю, чому вони пронумеровані так довільно. Певно, щоб дати зрозуміти, що нескінченний ряд можна виразити будь-якими цифрами.