Читати книгу - "Ім’я вітру"

своїй запряжці, нітрохи не збентежені.

— Не заплямовуй це місце своєю мерзенною присутністю, — пробурмотів арканіст собі під носа, дивлячись на їхню втечу. — Силою свого імені наказую: хай буде так.

Нарешті до мене дійшло, чому його слова видавалися такими знайомими. Він цитував рядки зі сцени екзорцизму в «Деоніці». Мало хто знав цю п’єсу.

Старий повернувся до свого фургона та заходився імпровізувати.

— Я оберну тебе на масло літнього дня. Я оберну тебе на поета з душею священика. Я наповню тебе лимонним кремом і виштовхну тебе з вікна. — Він сплюнув. — Падлюки.

Роздратування його, здавалося, покинуло, і він тяжко, стомлено зітхнув.

— Що ж, значно гірше й бути не могло, — пробурмотів старий, потираючи плече тієї руки, яку скрутив констебль. — Як гадаєте, вони повернуться та приведуть із собою юрбу?

Якусь мить я гадав, що старий говорить до мене. Потім дійшло, що насправді він звертається до своїх віслюків.

— Я теж так не думаю, — сказав він їм. — Але мені вже доводилося помилятися. Залишімося на околиці містечка й подивімося, скільки в нас вівса. Гаразд?

Він забрався в задню частину фургона та зліз із широким відром і майже порожнім полотняним мішком. Висипав вміст мішка у відро; результати його, судячи з усього, засмутили. Він узяв жменю собі, а тоді підсунув відро ногою до віслюків.

— Не дивіться на мене так, — сказав він їм. — Усім доводиться туго затягувати паски. До того ж ви можете пастися. — Він погладив одного віслюка, поїдаючи свою жменю неочищеного вівса та вряди-годи зупиняючись, щоб виплюнути лушпайку.

Це здалося мені дуже сумним: цей старий сам-самісінький на дорозі й поговорити йому ні з ким, окрім віслюків. Нам, едема ру, живеться важко, але ми принаймні мали одне одного. У цього ж чолов’яги не було нікого.

— Ми надто далеко відійшли від цивілізації, малята. Ті, хто мене потребує, мені не довіряють, а ті, хто мені довіряє, не можуть дозволити собі мої послуги. — Старий зазирнув у свій гаманець. — У нас є півтора гроша, тож варіантів мало. Чого ми хочемо: намокнути сьогодні чи голодувати завтра? Клієнтів у нас зовсім не буде, тож, мабуть, або те, або інше.

Я тихцем обійшов будівлю скраю та врешті-решт розгледів напис збоку фургона старого. Він був таким:

АБЕНТІ: ПЕРШОКЛАСНИЙ АРКАНІСТ.

Писар. Лозоходець. Аптекар. Зубодер.

Рідкісний крам. Ельіксир від усіх хвороб.

Знаходжу загублене. Залатаю що завгодно.

Ніяких гороскопів. Ніякого приворотного зілля.

Ніякого лиходійства.

Абенті помітив мене, щойно я вийшов зі своєї схованки за будівлею.

— Здоров. Можу чимось допомогти?

— Ви неправильно написали «еліксир», — зауважив я.

Він неначе здивувався.

— Насправді це жарт, — пояснив він. — Я трохи броварюю.

— А, точно. Ель, — сказав я, кивнувши. — Зрозумів. — Я дістав руку з кишені. — Можете продати мені що-небудь за гріш?

Він неначе завис між утіхою та цікавістю.

— Що тобі треба?

— Мені б трохи лацилію. — За останній місяць ми з десяток разів показали «Фарієна Прекрасного», і ця п’єса забила мою юну голову інтригами й замовними вбивствами.

— Очікуєш, що тебе хтось отруїть? — запитав він, дещо спантеличившись.

— Та ні. Але мені здається, що, якщо нічого не зробити, поки не зрозумієш, що тобі потрібна протиотрута, шукати її потім, напевно, буде пізно.

— Гадаю, я міг би продати тобі лацилію на один гріш, — сказав він. — Вийшла б приблизно така доза, яка потрібна людині твого розміру. Але ця штука небезпечна само собою. Вона рятує лише від деяких отрут. Випивши його не тоді, коли треба, можна нашкодити собі.

— Ого, — промовив я. — А я й не знав, — у п’єсі він був надійною панацеєю.

Абенті задумливо постукав себе по губах.

— Можеш поки що відповісти на одне запитання? — Я кивнув. — Чия то трупа?

— У певному розумінні — моя, — відповів я. — Але в іншому — мого батька, тому що він нею порядкує та вказує, куди їхати фургонам. Але вона також належить баронові Ґрейфоллов, оскільки він — наш покровитель. Ми — його люди.

Старий весело на мене глянув.

— Чував про вас. Гарна трупа. З доброю репутацією.

Я кивнув, не вбачаючи жодного сенсу в удаваній скромності.

— Як гадаєш, твій батько не захоче собі якоїсь підмоги? — запитав він. — Я не кажу, що з мене бозна-який актор, але я багато чим можу прислужитися. Я міг би виготовляти вам грим і рум’яна, в яких не було б повно свинцю, ртуті та миш’яку. Ще я можу робити освітлення нашвидкуруч, чисте та яскраве. Різнокольорове, якщо захочете.

Мені не треба було дуже над цим замислюватися: свічки були дорогі й беззахисні перед протягами, смолоскипи — брудні та небезпечні. А про небезпечність косметики кожен учасник трупи дізнавався змалечку. Важко стати бувалим артистом і дожити до старості, якщо раз на три дні розмальовуєшся отрутою і до двадцяти п’яти років перетворюєшся на буйного божевільного.

— Можливо, я трохи забагато на себе беру, — сказав я, простягнувши йому руку для потиску. — Але дозвольте мені першим ласкаво запросити вас до трупи.

Якщо вже складати зараз повну та чесну оповідь про моє життя й діяння, мені, мабуть, слід згадати, що я запросив Бена до нашої трупи не лише з альтруїстичних міркувань. Справді, якісна косметика та чисте освітлення були дуже приємним доповненням до нашої трупи. А ще мені дійсно стало шкода самотнього старого на дорозі.

Але якщо глянути ще глибше, то мною керувала цікавість. Я побачив, як Абенті робить те, чого я не міг пояснити, щось чудне й дивовижне. Ішлося не про фокус із симпатичними лампами — я розгледів його суть: фіґлярство, блеф для того, щоб справити враження на темних міщан.

Опісля він зробив дещо інше. Він покликав вітер, і вітер прийшов. Це була магія. Справжня магія. Така магія, про яку я чув в історіях про Таборліна Великого. Така магія, в яку я не вірив із шести років. Тепер я не знав, чому вірити.

Тож я запросив його до нашої трупи, сподіваючись знайти відповіді на свої запитання. Хоч я тоді й не знав цього, я шукав ім’я вітру.

Розділ дев’ятий

Подорожі у фургоні з Беном

Абенті був першим арканістом, з яким я зустрівся; маленькому хлопчикові він здавався дивною, захопливою постаттю. Він був обізнаний з усіма науками: ботанікою, астрономією, психологією, анатомією, алхімією, геологією, хімією…

Він був підтоптаний і мав блискучі очі, що швидко переходили від одного предмета до іншого. Його потилицю обрамляла смужка темно-сивого волосся, але брів він не мав (і це