Читати книгу - "Джозеф Антон"

222
0

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 209 210 211 ... 218
Перейти на сторінку:
підтримки свого роману, й залишався там шостого і сьомого числа. Вранці 8 вересня, за три дні до фатальних літаків, він вилетів з міжнародного аеропорту Лоґана і два дні провів у Чикаго. Відтак увечері 10 числа — повен зал г’юстонського театру «Еллі», де зібралося понад дев’ятсот його шанувальників, ще двісті осіб так і не змогло потрапити до зали, про що йому повідомив Річ Леві з літературної організації «Інпринт», яка проводила вечір, а під театром на нього чекав сюрприз: невелика — близько двохсот осіб — ісламська демонстрація проти його з’яви в місті. Така собі візитація з минулого. Наступного ранку він пригадав бородатих носіїв плакатів і розмірковував над тим, чи пожалкували вони, що саме того дня, а не якогось іншого ототожнили себе з екстремізмом й виявили свій сліпий фанатизм.

Він тільки-но прокинувся, коли в готельний номер зателефонував радіожурналіст. Він погодився перед відльотом до Міннеаполіса дати інтерв’ю його радіостанції, проте час був іще занадто ранній.

— Прошу вибачення, — пролунав голос у слухавці, -але ми мусимо скасувати нашу домовленість. Висвітлюватимемо події у Нью-Йорку.

Він так і не звик умикати телевізор уранці, як тільки розплющить очі.

— А що сталося в Нью-Йорку? — запитав він.

Пауза, а тоді співрозмовник сказав:

— Увімкніть телевізор.

Він узяв пульт дистанційного управління і за якусь хвилю побачив другий літак.

Так і залишився стояти. Здавалося, не годиться сідати. Він стояв перед екраном телевізора з пультом у руці, й цифра п’ятдесят тисяч безперестану крутилася в його голові. П’ятдесят тисяч людей працювало у двох Вежах-близнюках. Важко навіть уявити кількість загиблих. Пригадав свій перший вечір у Нью-Йорку, коли побував у барі «Вікна світу» на одній із веж. Згадав розповідь Пола Остера про перехід Філіпа Петі по високо натягнутому канату між двома хмарочосами. Тепер він стояв і дивився, як горять будівлі, а вже за хвилю в болісному невір’ї вигукнув, як і тисячі людей у всьому світові:

— Її нема! Все, її більше нема!

Впала Південна вежа.

У небі кричали птахи.

Він не знав, що робити, і вирушив до аеропорту, проте на півдорозі почув по радіо про припинення перельотів у всій країні і повернувся назад. У готелі «Чотири сезони» він уже не мав номера, а у фойє тіснилися такі ж як і він приїжджі. Знайшов вільне крісло в далекому кутку й заходився телефонувати. На допомогу прийшов Річ Леві з «Інпринту». Він переговорив з поетом Едом Гіршем і його дружиною Джанет, які застрягли в окрузі Колумбія, тож вони запропонували йому свій будинок біля приміщення Менілівської колекції, що в Музейному районі, якщо він погодиться годувати їхнього собаку. Приємно було опинитися того дня в будинку письменника серед книжок у світі розуму, коли світом правило безглуздя.

Ніхто з його знайомих не загинув, однак жертвами терактів стали вже тисячі. Елісон Саммерс, дружина Пітера Кері, стояла саме біля банкомата, що неподалік Північної вежі, коли перший літак врізався у вежу, проте вона вижила. Керіл Філліпс бачила, як усе сталося, з Гудзон-стрит, так само Роберт Г’юс з Принс-стрит. Юна Софі Остер у перший день навчання в середній школі, уперше проїхавшись одна в метро, проїжджала під «близнюками» саме в той час, коли відбувалося те страхіття над її головою. 12 вересня стало другим днем жаху й смутку. Наше чудове спотворене місто, думав він плачучи й усвідомив, наскільки він прив’язався до Нью-Йорка. Від будинку Гіршів він пішов вулицею до церкви Ротко. Навіть для безбожника вона видавалася хорошим місцем. Були там також інші люди; небагато людей -кільканадцять печальних облич. Ніхто не розмовляв. Не мали про що говорити. Кожен думав про своє.

Авжеж, його турне на підтримку книжки скасували. Ніхто не цікавився книжками. В наступні тижні продавалася тільки Біблія, Коран, а ще книжки про Аль-Каїду і Талібан. По телевізору психологи радили нью-йоркцям, яких не було вдома з 9 до 11 вересня, неодмінно приїхати до своїх близьких, аби ті переконалися, що з ними все гаразд. Недостатньо тільки поговорити по телефону. Їм потрібно побачити це на власні очі. Так, подумав він, мені також треба поїхати до Лондона. Та наразі це було неможливим, хоча заборону на польоти вже зняли й аеропорти починали працювати. Відкрили Г’юстон і Лос-Анджелес, однак нью-йоркські летовища залишалися закритими, й міжнародні перельоти також усе ще не відновилися. Довелося чекати ще кілька днів.

Зателефонував Падмі у Лос-Анджелес і повідомив, що їде до неї. Вона сказала, що знімається в рекламі жіночої білизни.

За десять днів після нападів в останню ніч у Лос-Анджелесі перед відльотом до Лондона він обідав у домі Еріка й Тані Айдл[295] разом із Стівом Мартіном, Ґаррі Шендлінґом[296] та іншими. Щонайменше троє найкумедніших людей Америки сиділи за столом, однак ніхто не сміявся. Нарешті підвівся Ґаррі Шендлінґ і сказав голосом, сповненим лютої похмурости: «Яка жахлива річ. Здається, наче кожен з нас утратив когось або ж знає когось, хто втратив когось. Особисто я знав кількох терористів.» Це був найчорніший гумор, перший 11-вересневий жарт, і разом зі сміхом їх покидав смуток, однак він чомусь сумнівався, що Шендлінґ найближчим часом жартуватиме в такий спосіб десь в іншому місці.

Роберт Г’юс, критик із журналу «Тайм», сказав йому по телефону, що після того, як побачив літаки над нью-йоркським Сого, то ходив по місту геть приголомшений. По дорозі додому зайшов до хлібної крамниці з порожніми полицями. Жодного буханця хліба, жодного рогалика, і старий булочник, стоячи серед порожніх полиць, картинно розпростер руки й сказав: «Отак би щодня!»

У Лондоні його подружні негаразди здавалися геть банальними. Елізабет на якийсь час заспокоїлася й дозволила Міланові побути на Пембридж-М’юз. Він забрав сина зі школи, нагодував його, вимив йому голову, поклав у ліжко й стояв над ним добру годину, дивлячись, як він спить. Після повернення з Америки Мілан обіймав його довго й міцно, і Зафар також виявив більше фізичної нестриманости, ніж зазвичай. Психологи мали слушність. Навіть незважаючи на те, що його діти знали й усвідомлювали всім своїм розумом, що його взагалі не було в Нью-Йорку, тому, певна річ, він живий і здоровий, однак усе одно хотіли переконатися в цьому на власні очі.

Французький тижневик «Ле нувель обсерватер» і лондонська «Ґардіан» казали, що його роман випередив події, і навіть називали його пророчим. Але він не пророк, одному журналістові він так і сказав. Свого часу він уже мав трохи клопоту з пророками й не збирався

1 ... 209 210 211 ... 218
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Джозеф Антон», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Джозеф Антон"