Читати книгу - "Українець і Москвин: дві протилежності"

індивідуальні, різні обличчя, а націям — різні дороги (Ю. Липа. «Призначення України»).

Тут мусимо зупинитися на проблемі, що її трагічно–фатально не розуміє більшість нашої еліти, легковажить меншість і свідомо викривлюють наші яничари. Ця проблема набирає особливо великої ваги й саме тепер по жахливому, не чуваному в історії світу спустошені москвинами цієї царини нашого національного життя — царини релігійного життя, життя нашої Церкви. Проблема ця — т. зв. відокремлення Церкви від держави.

Ця проблема ускладнюється ще й новим підступом москвинів. Вони, побачивши безнадійність викоренити в українців релігійність, вжили хитрішого підступу (аналогічно до підступу в мовній політиці). Сучасний безбожницький уряд московської імперії СССР протегує церкву в Україні. Лише яку? Московську, а всі інші нещадно нищить. У себе в Московщині той же уряд не протегує своєї московської церкви (поки що), лишень вживає її як знаряддя у своїй закордонній політиці. Москвини хочуть поставити релігійних і національно свідомих українців перед проблемою: йти до Церкви — це йти до москвинів, бо є лише московські церкви в Україні. Отже, якщо релігійність переможе, то стають на шлях омосковлення. Якщо націоналізм переможе, то стають на шлях атеїзму. В обох випадках — перемога москвинів. Примітивному, безбожницькому розумові москвина несила зрозуміти причин реліґійности загалом, а української зокрема, тому вони не розуміють безнадійности і цього підступу. Але безнадійности щодо національно свідомих українців, а для скалічених 40–літнім омосковленням може стати великою перешкодою в їх національному пробудженні. Власне на них москвини і покладають надії.

По звільненні України з московської окупації наші яничари не зможуть, ясна річ, відкрито боротися за московську церкву і проти української. Та вони мають надзвичайно добру нагоду робити те саме, поставивши цю боротьбу в площину ніби лише мовну. Будуть завзято боронити старослов’янську церковну мову в українських церквах, щоб не допустити до них українську.

До речі, варто тут також згадати і жалюгідно–трагічну позицію, що її займають у цій боротьбі єрархи нашої Уніятської (Греко–Католицької) Церкви. Вони з тупим консерватизмом — цілком аналогічним з таким же консерватизмом наших галицьких єрархів XIX ст. — вперто тримаються старослов’янської мови, не розуміючи вже зробленої їм самим життям перестороги в Канаді й Америці (ЗСА).

У Канаді й ЗСА Українська Православна Церква складається на 90% з бувших уніятів (греко–католиків). Чому вони покинули нашу ж Українську Церкву (Уніятську) і перейшли до другої Української Церкви (Православної). Виключно тому, що православна вживає українську, а не старослов’янську мову. Жодної іншої причини в ЗСА не було. Аргументи православних проти Папи Римського говорили лише до розуму і не діяли, але рідна мова промовила до душі і подіяла. Цього грізного для нашої Уніятської (Греко–Католицької) Церкви мементо, перестороги не зрозуміли її єрархи. Зрозуміють хіба тоді, коли канадійський прецедент повториться в Україні на масову скалю. Але тоді буде запізно направляти цю помилку. Видно, що наше рідне «пізноізанство» покутують і наші єрархи.

У Канаді і ЗСА священики нашої Греко–Католицької Церкви всіма силами пхають (очевидячки, за апробатою своїх єпископів) свою Церкву до повного окатоличення. Вже викреслили «греко» з нашої старої традиційної назви «Греко–Католицька», вже повикидали з українських церков тисячолітньо традиційні іконостаси; вже перейшли на целібат священиків і т. п. Ми розуміємо, чому наші соціялісти нищать українські національні традиції. А чому це роблять єрархи Української Церкви?

Мабуть, щоб написати і собі ганебні сторінки нашої історії, єрархи Української Православної Церкви самі розбили її на кілька ворогуючих між собою уламків. Кожен з них щонеділі промовляє молитву за з’єднання всіх християнських Церков і думає, що «темний» нарід не бачить їхнього гіпокритства, лицемірства.

Священики обох українських Церков щонеділі з церковних амбонів (казальниць) проповідують християнську любов до ближнього. Але примусити сісти за один стіл в громадській праці двох священиків обох наших Церков надзвичайно тяжко. Суспільство мусить примушувати їх до національної єдности, замість того, щоб вони примушували суспільність до неї. І не лицемірними своїми проповідями, бо їх лицемірство нарід бачить.

Згадуємо цю нашу національну ганьбу, щоб пригадати, знану кожному з нас істину, що моральне зігнивання проповідників нації призводить до непоправних часом нещасть для цілої нації. Моральний упадок єрархів Католицької Церкви в XVI ст. привів до її розбиття — постала Протестанська Церква, яка силою розгону загналася на протилежний від католицької єдности бік і розбилася на безліч уламків. Чи хоче український нарід, щоб бацили розкладу, гнилизни наших еміграційних єрархів затруїли нашу здорову мученицьку святу Церкву в Україні? Щоб і наша Українська національна Церква, розбилася, як протестанська, над двадцять церков? Щоб знищити силу нашої Церкви? Силу, що є джерелом УСІХ сил нації! Чи не є національний обов’язок українського суспільства не допустити до цього! Чи заради єдности нації не є оправданим вжити навіть для цього примусу, сили — приборкати руїнників руками держави? (А не відокремлення Церкви від держави).

Так! — Україна вже повернулася до своїх давніх традицій. Повернулася і до своєї твердої віри в спасенність догми Запорізького Ордену: «ОДИН НАРОД, ОДНА МОВА, ОДНА ЦЕРКВА». Відроджена Україна вже пригадала старі імперські часи, коли українська держава і українська Церква були єдине, нерозривне ЖИВЕ тіло, обидві частини якої — матеріяльна і духова — діяли в повній гармонії і піддержували себе взаємно: держава дбала за матеріяльний бік Церкви (давала їй 10% державних прибутків), а Церква дбала за моральний бік держави. Українські митрополити не боялися гостро ганьбити наших королів, якщо вони ухилялися від християнських принципів. Українська держава давала гроші своїй Церкві, але українським королям і до голови не приходила думка диктувати свою волю (як у Московщині) українській Церкві. Більше того! Наші королі боялися осуду Церкви більше, як чужих армій. 1 національна церква завжди піддержувала морально свою націю в тяжкі хвилини її життя. Пригадаймо хоч роль 100% національної польської Церкви в житті польської нації. Не буде перебільшенням сказати, що польські священики врятували польську націю від зникнення. Змосковщених поляків історія не знає (крім жменьки інтелігенції).

Стосунки між українською Церквою і українською державою мають бути такі, як між матір’ю і донькою. Мати виховує, вчить і пильнує моральність доньки, а донька годує матір. В українській родині донька і не подумає заперечувати своїй матері і ніколи не кине її на поталу ворогам. І мати не покине своєї доньки в її біді, піддержить на дусі, приголубить, хоч і скартає часом за гріхи. Це є духовість, світогляд нашого народу. Відокремлення Церкви від держави суперечить світоглядові, духовості нашого народу. Дня нього це те саме, якби мати покинула свою доньку чи навпаки. Український націоналізм всю