Читати книгу - "Святослав"

затишно, тут були такі ж, як і вона, у яких на світі нічого не лишалось… І тихий спокій обгорнув спраглу душу раби божої Марії. Після всього, що сталося, їй захотілось тільки спати, спати.

Засинаючи, подумала вона тільки про одне: «А як тепер син Володимир? Дніпро сердитий, холодний. Чи є де в теплому заснути йому, як мені?»

А сон все склеплював і склеплював повіки.

5

За упругом вставали все вищі й вищі хвилі, вони налітали на лодію, жбурляли її з боку на бік, важко було добрати, де небо, де земля. А вітер знову напинав вітрила, лодія стрілою мчала вперед, у темряві на тлі сірого неба окреслювалось ще кілька чорних лодій, що, як і перша, то виринали, то зникали, по ліву руку громадою лежали гори, праворуч – вкритий лісами низький берег.

Добриня сидів на носі передньої лодії й пильно дивився вперед. Нехай лютує вітер, нехай на Дніпрі гуляють найвищі хвилі – перед ними далека дорога до Новгорода, зупинятись не можна. Вони мусять їхати вдень і вночі. Поки на Дніпрі – лодії вестиме Добриня, за Волоком шлях покаже Михало.

Добре погуляли в Києві мужі з Новгородської землі. Випивши на прощання меду й олу, заліз під насад, вкрився хутром і спить боярин Михало. Скрізь понад упругами й просто на днищах лежать і аж хропуть інші бояри, спить і дружина. Вітер грає, весла сохнуть, чом і не перепочити! По два вої не сплять тільки на кожній лодії: один пильнує за вітрилом, другий тримає стерно – і того доста!

Спить і князь Новгородської землі Володимир, син Святослава. До пізньої години, доки київські гори не сховались в імлі, сиділи князь Володимир і Добриня на кормі лодії, прощались із землею батьків, – хто знає, коли і як доведеться їм повернутись сюди. Потім князь ліг під навісом, Добриня прикрив його теплим опашнем – нехай спить. А Добриня не спатиме.

Але не тільки через це не спатиме Добриня. Думами повна голова. Навкруг шумить, реве, хвиля за хвилею налітає, кипить, вирує вода, і все більше і більше у нього думок. Думає Добриня про те, як колись давно плив він цим шляхом звідти, де зараз сіра імла, – з Любеча, з такими ж, як сам, отроками до Києва, в дружину княжу.

Добриня, як і всі отроки, хотів тоді попасти до Києва, але боявся невідомого майбутнього. Що могла обіцяти йому доля: коня, лук та ще хіба, як і батькам, порубану голову або й могилу десь у сипучих пісках?!

Дніпро широкий, Дунай далеко, перетнем мости через все море, зрубаєм голову царю ромеїв, принесем дому і честь, і славу…

Воно так і було. Він одержав з княжого двору коня і лук, одягнув порти, почепив на голову шолом, узяв у руки щит. Тоді його стало набагато важче вбити, але смерть так само чатувала на нього.

Раптом вона відступила. Згадуючи у цю ніч минуле, Добриня не міг сказати, де й коли пролягла та межа, за якою він перестав бути отроком княжого двору, а став дружинником, і то переднім дружинником княжим. Проте так було. Там, на Горі, Добриня довго був, як і тисячі людей, гриднем. І несподівано вийшов у старшину, став близькою до князя людиною.

Він перебрав багато випадків із свого життя і не знав, чим завдячував своєму щастю. Він ходив із князем Ігорем на деревлян, але ж тоді нічого особливого не трапилось. Він їздив з княгинею Ольгою на полюддя, але й тоді чогось не лучалось. Їздив він ще й з княжичем Святославом – на лови, в далекі сторожі до Родні, але в княжича були свої мужі.

Пригадав Добриня і Малушу. Може, це вона принесла з собою йому щастя? Він одразу відмахнувся од цієї думки: не вона, а він дав у руки сестрі щастя, він, пошкодувавши батька, вивіз її з Любеча, він крадькома провіз її на Гору. Це тому, що Добриню знали на Горі, взяла княгиня Ольга Малушу й до двору, це тільки заради Добрині княгиня Ольга пожаліла Малушу, коли та вчинила гріх з княжичем Святославом.

Добриня пригадав ніч, коли покійна княгиня Ольга покликала його до терема, кинула йому в обличчя презирливе слово «смерд», пригадав, як стояв він тоді у дворі й ждав Малушу і як сказав їй, коли вона вийшла: «Що ж ти наробила, Малко!»

Але вже до того Добриня відчував, що він не такий, яким виходив з Любеча: права рука в князя у поході, сотенний у дружині. Любо було, либонь, і княгині мати ключницею сестру сотенного. Ні, щастя, як це думав