Читати книгу - "Стійкий принц. Дама-примара"

Я…

Дон Мануель

Кажи!

Донья Анхела

Скажу відверто. Приходив дон Луїс до мене, Тримався він визивно і, напевне, Ледь стримував себе від люті. Отямитись не дав мені по суті. Враз нишпорити став по дому І вас знайшов нарешті, а потому – Це сталось вмить, без зайвих слів – Почула я дуельний дзвін клинків. Гай-гай, я добре розуміла, Мужчинам двом завадити несила: Вже не відступляться сміливці – Мовчать вуста, де чути голос криці. Ніщо тепер не спинить їх – Із двох один залишиться в живих. Ну що було робити далі? Я ні жива ні мертва від печалі Із дому вийшла і в пітьму Зробила крок. Довіритись кому? І де шукатиму розраду? Мла непроглядна спереду і ззаду Така ж, як доля зла моя. Я в тузі поблукала навмання, Думки роїлись без ладу, Не відала сама, куди я йду, Бо сльози застили дорогу. Та зрештою прийшла я до порога Відомої мені оселі, Яка думки будила невеселі, Бо стати мусила тюрмою, Де б мучилась я тугою німою, Замість притулком щастя стати. Та де його знедоленій шукати? Коли це під балконом раптом Я ледь не зіштовхнулась з власним братом. Так, це був брат мій, дон Хуан… О, скільки доля завдає нам ран! Благала в неба я одне: Аби мій брат не упізнав мене. Боялася зронити слово, Щоб він не здогадався випадково. Була я, мов вулкан, либонь: Спокійна зовні, а в душі вогонь!