Читати книгу - "Стійкий принц. Дама-примара"

А він подумав як на те, Що це спустилась та, яку він жде, – Немов метелик, що летить, Аби згоріти в полум’ї за мить. Та місяць визирнув невчасно, І дон Хуан мене побачив ясно. О, він в словах не знав пощади, Було в них стільки гніву та досади: «Ти легковажна та підступна жінка, Наш рід твоя неславить поведінка. Я відведу тебе в наш дім, Який зганьбила ти! Мерщій ходім! Там будеш під замком, одна. А я з’ясую, в чім твоя вина!» І ось я тут. Ввійшла несміло, Та небо враз на милість гнів змінило: Ви – тут! І я вас бачу знов! Це ж через вас, через мою любов, Щоб тільки не зізнатись в цьому, Примарою блукала я по дому, Вела затворницьке життя, Соромлячись розкрити почуття! Це щира правда! Я клянусь, Любити прагну, втратити боюсь! Бажання маю лиш одне: Щоб я кохала вас, а ви мене! Зійшлися наші знов дороги, І знову я благаю допомоги.

Дон Мануель

(убік)

Допоможіть, небесні сили! На мене вкотре біди напосіли. У прірву впав я з висоти! Як вихід із безвиході знайти? Він їй не кавалер, а брат, – Це гірше й небезпечніше стократ, Бо голос родової крові Честь дому ставить вище од любові. Вступлюсь за неї – без жалю Кров брата її рідного проллю, Як зрадник вкриюся презирством, Бо за гостинність відплачу злочинством. А викажу її братам, Теж зрадником зроблюсь. Не знаю сам, На що тут зважитись мені. Терзають душу роздуми сумні: Вступлюсь – я зрадник в ту ж хвилину, І боягуз – якщо її покину. Її врятую – я відступник, А викажу братам – лихий підступник.