Читати книгу - "У череві дракона"

було тополь. Я не звикла до цього дерева — наші хуторяни тополь не садять, бо в нас і так зелено.

— То вам до колгоспу? — запитав Степан.

Я завагалася. Трохи подумавши, запитала:

— А де ж будівництво?

Степан, розвернувши машину, зупинив її, потім показав:

— О-он… Бачите?..

Там, де починався верхній ставок, стояла майже готова водокачка. Це було кілометрів зо три від старого села — вгору по межигір’ю. Я пам’ятала опис макета у Сергієвому зошиті, але тут, на природі, нічого не впізнавала. Готових будинків іще не видно — подекуди можна помітиш лише цегляні стіни, виведені під дах. Але крокви поки що не ставили.

— Ви часом не знаєте Осадчого? — запитала у Степана.

— Хто ж не знає Карпа Трохимовича? — засміявся водій. — Його далеко знають.

— Якщо можна… Давайте заїдемо до нього.

— Глина розмокла. Забуксуємо, Софіє Кирилівно.

— Тоді не варто.

— А! Будь що буде! Трактором витягнуть. — І, хитрувато примружившись, додав: — Я скажу Павлові Михайловичу, що ви приїхали.

Я зіщулилась від такої прозорливості. Тіпун тобі на язика, лукавий кміхливцю! Ти пояснив мені те, чого я й сама про себе іще не знаю. Хіба ж я до Павла приїхала? Просто сина розшукую. Та, може, Карпа Трохимовича провідати хочу. А до чого тут Павло? Ну, звичайно, ми знайомі. Так то ж завдяки Осадчому.

Хата Карпа Трохимовича стояла по той бік межигір’я — на самісінькому белебні. Хоч це було й нелегко, але ми, переїхавши греблю, все ж таки якось до неї видерлися. Машина час від часу буксувала, я радила Степанові вертатися, але він мене запевнив, що йому також треба побачитися з Осадчим.

Карпа Трохимовича застали за роботою — сажу трусив. Все ще міцний, кремезний, він стояв перед нами з віником, обмотаним чорною ганчіркою, і відром у другій руці. Рукави старого піджака по лікті засукані, руки та обличчя в сажі. Лише козацькі вуса біліли первозданно та мудрі очі сяяли молодо.

— Софіє Кирилівно! — зрадів Осадчий. — Та невже ви? Очам своїм не вірю. Ну, проходьте, голубонько, в хату. Ото вже радість!

Степан про щось пошептався з Осадчим та й одразу ж вирушив геть. Я подумала: чим же тепер звідси виїхати? Але заспокоїлась на тому, що Карпо Трохимович якось про мене подбає.

Не стану марнувати слів на опис хати Осадчого — вона в нього така ж сама, як у більшості сільських людей. Крита шифером, підлога дерев’яна. Велика піч ділила її на дві половини. Оце, власне, й усе, що можна про неї сказати.

Лише те було незвичайним, що це ж таки хата старого вдівця, а тут все в доброму порядку — хіба що піч треба побілити, бо лишилися на ній сліди від сажі. Та ще стояв у кутку високий пшеничний сніп — стебла на очерет схожі.

— Це довоєнна? — запитала я в Осадчого.

— Ну що ви, Софіє Кирилівно? Де вже їй зберегтися? Цю пшеничку я в себе на городі виростив. Скидайте плащ. Ось я тільки вмиюся… У печі запалимо. Я, мабуть, на старого чортяку схожий.

— Ми недавно теж…

— Павло мені розповідав. Шістдесят гектарів вигоріло! Спробуй тепер виростити. Чи хоч знайшли, хто підпалив?

— Ні, не знайшли.

В старі часи люди паліям самосуд влаштовували. Тоді це сім’я бісівське менше плодилося.

Карпо Трохимович, залишивши мене в хаті, кудись вийшов. Незабаром з’явилася літня жінка й почала поратися біля печі. Жінка виявилася неговіркою, та все ж я дізналася, що вона двом мужикам жити допомагає — Павлові й Карпові Трохимовичу. А вони, слава Богу, її в біді не залишають: із хвороб витягнули, хату відремонтували.

Карпо Трохимович повернувся виголений, зодягнений у білу вишиту сорочку та в трохи старомодний костюм. Штани заправлені в хромові чоботи.

Помітивши, що я переглядаю книжки — а їх тут чимало, — Осадчий сказав:

— Розумно люди пишуть. Далеко наука пішла. Одного розжувати не можуть. Ну, скажімо, що таке копійка? Ніде я про неї путнього писання не помічав.

— Про гроші?..

— Так. Воно ніби все зрозуміло, а не дуже. Те, що копійкою труд міряється, тепер і школярі знають. А я гадаю, що її справжня природа ще не досліджена.

Осадчий виглянув у вікно, що зарябіло від дощових краплин. Заклопотано пошкрібся пальцями в потилиці.

— Чи здогадаються хлопці за Павлом грузовика вислати? Степан вчасно вискочив. Наші дороги не для такого тендітного транспорту.

Я несміливо подала голос:

— Мені теж треба.

Осадчий рвучко обернувся, його обличчя на якусь Мить застигло від подиву.

— Що це ви таке сказали? Щоб я оце вас відпустив… І не думайте! Влаштовуйтесь, як дома. Ось наша господиня хатні черевички принесла. Скидайте чобітки. Бо то для ноги вредність велика.

Я підкорилася. У печі спалахнула солома, відразу ж хата мовби ожила — в її грудях живий дух пробудився.

— Може, відпочити з дороги хочете? Ось ваше ліжко. Не буду вам голову морочити. Відпочивайте. А Павло повернеться, то вже й повечеряємо.

— Я не стомилася. Ви про гроші почали говорити. Продовжуйте, Карпе Трохимовичу.

Він дістав тютюн, понюхав зі смаком.

— Раніше нюхали… А воно, я вам скажу, хоч іншим не шкодить. Тільки тобі самому. Оце б такого диму вам напустив… —