Читати книгу - "Страх мудреця, Патрік Ротфусс"

Лише тоді Фелуріян розслабилася. Вона лежала на мені, обм’якла й піддатлива, і її оголене тіло розтікалося по моєму, наче вода. Її голова вмостилася між моєю шиєю та плечем, і Фелуріян солодко, вдоволено зітхнула.

Минула одна млосна мить, а тоді Фелуріян розсміялася, затрусившись усім тілом. Сміх вийшов нестримним і радісним, неначе вона щойно розіграла пречудовий жарт. Вона сіла й несамовито поцілувала мене у вуста, а тоді куснула за вухо, злізла з мене й зіп’яла мене на ноги.

Я відкрив рота. А тоді стулив його: вирішив, що зараз, мабуть, недоречний час для запитань. Коли намагаєшся видатися розумним, запорука успіху наполовину полягає в тому, щоб тримати рота на замку тоді, коли треба.

Відтак ми закрокували в темряві. Врешті мої очі пристосувалися до неї, і крізь гілля вгорі я бачив зорі, що складалися в інші сузір’я та були яскравіші, ніж у небі смертних. Їхнього світла ледве вистачало, щоб якось розгледіти землю й навколишні дерева. Струнке тіло Фелуріян було сріблястою тінню в пітьмі.

Ми йшли далі, а дерева ставали дедалі вищими й густі­шими, поступово затуляючи бліде сяйво зірок. А тоді стало по-справжньому темно. Від Фелуріян залишилося хіба трохи блідої темряви попереду мене. Вона зупинилася, перш ніж я остаточно її загубив, і склала руки ківшиком довкола рота, неначе зібралася закричати.

Від думки про те, що в теплу тишу цього місця вторгнеться якийсь гучний звук, я здригнувся. Але крику не було — і не було нічого. Ні. Не нічого. Було щось схоже на тихе, повільне муркотіння. Далеко не таке гучне та грубе, як котяче. Щось ближче до звуку, з яким падає рясний сніг, приглушеної тиші, яка видає чи не менше звуків, аніж цілковита відсутність звуків.

Фелуріян зробила так кілька разів. А тоді взяла мене за руку й повела далі в темряву, де повторила цей дивний, майже нечутний звук. Коли вона зробила це тричі, стало так темно, що я вже геть не бачив її силуету.

Після останньої паузи Фелуріян наблизилася до мене в темряві, притулившись тілом до мого тіла. Нагородила мене довгим, сумлінним поцілунком. Я очікував, що він переросте у щось серйозніше, та вона відсторонилася й тихо заговорила мені у вухо.

— тихо, — видихнула вона. — вони йдуть.

Кілька хвилин я марно напружував очі й вуха. Тоді побачив на віддалі щось сяйливе. Воно швидко зникло, і я подумав, що мої спраглі світла очі збиткуються з мене. А тоді побачив іще один спалах. Ще два. Десять. До нас, танцюючи, наближалася сотня блідих вогників, що світилися тьмяно, наче гниле дерево.

До цього я вже чув про вогонь дурнів, але ніколи його не бачив. А зважаючи на те, що ми перебували у Фею, я сумнівався, що бачу щось аж настільки пересічне. Я згадав сотню історій про фей і замислився, які зі згаданих там істот могли створити ці тьмяні вогники, що несамовито танцювали. Том-Іскорка? Мандрівні вогники? Денерлінґи з трупним світлом у ліхтарях?

А тоді вони несподівано для мене оточили нас. Вогники виявилися меншими, ніж я думав, і ближчими. Я знову почув отой звук стишеного снігопаду, і тепер він оточував мене звідусіль. Я досі не здогадувався, чим вони можуть бути, аж ось один із них торкнувся моєї руки — легко, як пір’їнка. То були якісь нетлі. Нетлі зі світними ділянками на крильцях.

Вони сяяли блідим сріблястим світлом, надто слабким, щоб осяяти щось довкола. Однак їх були сотні, і вони, танцюючи між стовбурами дерев, окреслили обриси того, що нас оточувало. Деякі з них освітлювали дерева чи землю. Кілька сіли на Фелурі­ян, і я, хоч і досі бачив щонайбільше кілька дюймів її блідої шкіри, завдяки їхньому мандрівному світлу дістав змогу йти за нею.

Ми йшли ще довго. Фелуріян першою крокувала між стовбурами прадавніх дерев. Якось я відчув під босими ногами м’якість трави, а не мох; далі був м’який ґрунт, неначе ми перетинали щойно зоране фермерське поле. Якийсь час ми крокували звивистою стежкою, вимощеною гладеньким каменем, а тоді подолали вигин високого мосту. Весь цей час за нами летіли нетлі, даючи мені зовсім трохи розгледіти те, що нас оточувало.

Урешті Фелуріян зупинилася. Темрява тим часом уже стала такою густою, що мало не огортала мене теплою ковдрою. Зі звуку вітру поміж дерев і руху нетель я здогадувався, що ми стоїмо на відкритій місцевості.

Над нами не було зірок. Якщо ми стояли на галявині, то дерева, напевно, були величезні, бо їхнє гілля сходилося десь угорі. Але з тим самим успіхом ми взагалі могли бути глибоко під землею. А може, в цій частині Фею небо було чорне й порожнє. Ця думка дивним чином бентежила.

Тут ледь помітне відчуття сторожкого сну було сильніше. Якщо решта Фею неначе спала, то це місце неначе завору­шилося пів секунди тому й зависло на межі пробудження. Це тривожило.

Фелуріян злегка притиснула долоню до моїх грудей, а тоді — один палець до моїх губ. Відтак я подивився їй услід, коли вона відірвалася від мене, тихенько мугикаючи невеличкий уривок із пісні, яку я створив для неї. Проте навіть ці лестощі не могли відвернути мою увагу від того, що я стояв посередині царства фейрі незрячий, абсолютно голий і не маючи ні найменшого уявлення про те, що відбувається.

Кілька нетель, які сіли на Фелуріян, умостились у неї на зап’ястку, стегні, плечі й нозі вище коліна. Дивлячись на них, я сяк-так розумів, як вона рухається. Якби мені довелося висловити здогад, то я сказав би, що вона збирає щось із дерев, із-за кущів і каменів або з-під них. На галявині зітхнув теплий вітерець, і коли він війнув по моїй оголеній шкірі, я відчув дивну втіху.

Хвилин за десять Фелуріян прийшла назад і поцілувала мене. В руках вона тримала щось м’яке й тепле.

Ми повернулися тим шляхом, яким прийшли. Нетлі поступово припинили нами цікавитись і покинули нас, тож ми дедалі менше бачили своє оточення. Коли, здавалося, вже минула ціла вічність, я побачив, як крізь прогалину між деревами попереду просочується світло. То було лише слабке сяйво зірок, але тоді воно здавалося яскравим, наче завіса з діамантів у вогні.

Я зібрався пройти крізь нього, та Фелуріян зупинила мене, взявши за передпліччя. Не кажучи ні слова, посадовила мене там, де землі торкалися перші слабкі промені зоряного сяйва, що проникали між деревами.

Вона обережно ступала між зоряними промінчиками, уникаючи їх так, ніби вони могли її обпалити. Стала посередині, опустилася на землю й сіла, схрестивши ноги, навпроти мене. Взятий предмет вона поклала на коліна, та я нічого не міг про нього сказати, крім того, що він був безформний і темний.

Тоді Фелуріян простягнула руку, взялася за один із тонких зоряних променів і потягнула його до темного силуету в себе на колінах.

Можливо, я здивувався б сильніше, якби Фелуріян не поводилася так невимушено. Я побачив у тьмяному світлі, як її руки зробили знайомий жест. За мить вона потягнулася знову, майже байдужливо, і затиснула між великим і вказівним пальцями ще одне тонке пасмо зоряного сяйва.

Вона притягнула його так само легко, як перше,