Читати книгу - "Страх мудреця, Патрік Ротфусс"

­оглянути мою спину, до мене дійшло, що вона дивиться на мої шрами.

Фелуріян узяла мене за руку та провела пальцями вздовж блідої лінії, що тягнулася моїм передпліччям.

— ти не вмієш берегти себе, мій квоуте.

Я трохи образився, тим паче що в її словах була чимала частка правди.

— Я непогано справляюся, — нещиро відказав я. — Зважаючи на те, в які халепи потрапляю.

Фелуріян перевернула мою руку й уважно оглянула долоню та  пальці.

— ти не боєць, — тихо, задумливо промовила вона сама до себе. — і все ж ти весь покусаний залізом. ти милий птах, який не може літати. без лука. без ножа. без ланцюга.

Її рука перейшла до моєї стопи й задумливо потягнулася по мозолях і шрамах, що залишилися від років на вулицях Тарбієна.

— ти довго ходиш. ти знаходиш мене в дичавині серед ночі. ти маєш глибокі знання. і ти сміливий. і юний. і негаразди тебе знаходять.

Вона підвела погляд на мене. Її лице було напруженим.

— чи не бажає мій милий поет мати шейд?

— Що?

Вона трохи помовчала, неначе добираючи слова.

— тінь.

Я всміхнувся.

— Вона в мене вже є, — а тоді перевірив для певності. Я ж, як-не-як, перебував у Фею.

Фелуріян нахмурилася й похитала головою: я її не зрозумів.

— іншому я дала б щит, і щит уберіг би його від біди. іншому я подарувала б бурштин, міцно перев’язала б піхви чарами чи виготовила б корону, щоб люди дивилися на нього з любов’ю.

Вона серйозно похитала головою.

— але не тобі. ти ходиш уночі. ти прямуєш за місяцем. ти мусиш мати захист від заліза, від холоду, від зневаги. легким і тихим будь завжди. вночі ховайся від біди. безстрашно мчи лише вперед, — вона кивнула самій собі. — тому тобі потрібен шейд.

Вона встала, пішла до лісу і сказала:

— за мною.

До манери Фелуріян висловлювати прохання можна було звикнути не відразу. Я зрозумів, що, не опановуючи себе, щоб опиратись, автоматично починаю робити те, про що вона мене просить.

Річ була не в тім, що вона говорила владно. Її голос був занадто тихий і незлобивий, щоб ним можна було висловлю­вати накази. Вона не вимагала й не вмовляла. Говорила виключно буденним тоном. Так, ніби не могла уявити собі світ, у якому хтось не бажає чинити саме так, як вона каже.

Через це, коли Фелуріян сказала мені піти за нею, я підскочив, наче маріонетка, яку смикнули за ниточки. Невдовзі я вже чалапав поряд із нею в глибині присмеркових тіней прадавнього лісу, голий-голісінький.

Я мало не повернувся по свій одяг, а тоді вирішив учинити за порадою, яку в дитинстві дав мені батько. «Усі їдять різні частини свині, — сказав він. — Як хочеш стати своїм, роби те саме». Різні місця — різні політеси.

Тож я пішов слідом, голий і непідготовлений. Фелуріян пішла в гарному темпі, а тупіт наших босих ніг приглушував мох.

Поки ми йшли, в лісі темнішало. Попервах я гадав, що то просто гілля дерев вигинається в нас над головами. А тоді збагнув правду. Сутінкове небо над нами поволі темні­шало. Урешті зникли останні пурпурові барви, і небо набуло бездоганної, оксамитової чорноти, всипаної незнайомими ­зорями.

Фелуріян ішла далі. Я бачив її бліду шкіру в сяйві зірок і обриси дерев довкола нас, але на цьому все. Вважаючи себе за розумника, я витворив симпатичне зв’язування для світла й підніс руку над головою, наче смолоскип. Я серйозно запишався цим, оскільки виконати зв’язування руху зі світлом непросто без шматка металу, який може стати фокусом.

Світло розрослося, і я на мить побачив, де ми опинилися. Скільки сягало око, здіймалися величезними колонами темні стовбури дерев. Там не було жодної низької гілки, жодного підліска, жодної трави. Лише темний мох під ногами й дуга з темного гілля вгорі. Я мимоволі уявив величезний порожній собор, оповитий чорним, як сажа, оксамитом.

— к’яр наліас! — різко мовила Фелуріян.

Зрозумівши якщо не її слова, то її тон, я розірвав зв’я­зування й дозволив пітьмі знову нас накрити. За мить Фелуріян наскочила на мене й повалила мене на землю. Її пружне оголене тіло притулилося до мого. Це не було справжньою рідкістю, та цього разу досвід був не надто еротичним, оскільки моя потилиця вдарилася об корінь, що зігнувся та ­стирчав.

Через це я був наполовину ошелешений і на дев’ять де­сятих незрячий, коли земля неначе легенько захиталася під нами. Повітря над нами та трохи вбік від того місця, де ми лежали, заворушилося, бо його заворушило щось величезне й майже бездоганно мовчазне.

Тіло Фелуріян, що вмостилася на мені, розсунувши ноги обабіч мене, було натягнуте, як струна арфи. М’язи в її стегнах були напружені та тремтіли. Її довге волосся впало на нас і накрило, наче шовкове простирадло. Коли вона не­глибоко й тихо вдихнула, її груди притиснулися до моєї грудної клітки.

Її тіло пульсувало ритмом її несамовитого серця, і я відчув, як заворушились її вуста, що опинилися біля мого горла. Фелуріян вимовила одне лагідне слово без тіні різкості, навіть не пошепки, а тихіше. Я відчув, як воно тисне мені на шкіру, відправляючи в повітря тихі брижі — так само, як камінь, пожбурений у ставок, утворює кола на його поверхні.

Над нами залунали тихі звуки руху, неначе хтось загортав у величезний шматок оксамиту кавалок битого скла. Розумію, звучить безглуздо, та все ж не можу описати цей звук краще. То був тихий шум, ледве чутний звук цілеспрямо­ваного руху. Не можу сказати, чому це навіяло мені думки про щось жахливе й гостре, але це було так. Мій лоб укрився ­потом, і мене переповнив раптовий жах — чистий і бездиханний.

Фелуріян заціпеніла так, ніби була наполоханим оленем чи кішкою, що от-от стрибне. Вона тихенько вдихнула, а тоді вимовила ще одне слово. Її дихання гріло мені шию, а від наполовину розчутого слова моє тіло завібрувало так, ніби я був барабаном, по якому добряче вдарили.

Фелуріян ледь помітно повернула голову, неначе силкуючись щось розчути. Від цього поруху тисяча пасом її розпущеного волосся поволі огорнули всю ліву половину мого оголеного тіла, і я вкрився сиротами. Здригнувся, попри безіменний жах, і мимоволі тихенько охнув.

У повітрі просто над нами щось заворушилося.

У м’язи мого плеча сильно впилися гострі нігті лівої руки Фелуріян. Вона поворушила стегнами й поволі посунула вгору оголене тіло вздовж мого — так, що її лице опинилося на рівні мого обличчя. Її язик ковзнув по моїх губах, і я, навіть не замислюючись, схилив голову набік, потягнувся назустріч її цілунку.

Її вуста зійшлися з моїми, і вона зробила довгий протяжний вдих, витягуючи з мене повітря. Я відчув, як у голові запаморочилося. Відтак, поки її губи ще щільно накривали мої, Фелуріян сильно штовхнула свій подих у мене, наповнюючи мої легені. Він був тихіший за мовчання. Він мав смак жимолості. Земля піді мною задрижала, а тоді все застигло. Моє серце на одну нескінченну мить припинило битися.

Ледь помітне напруження в повітрі над нами зникло.

Фелуріян відірвала вуста від моїх, і моє серце забилося знову, раптово й сильно. Другий удар. Третій. Я глибоко, судомно