Читати книгу - "Девід Копперфілд"

створену для ніжної пристрасті, — твердо сказала моя бабуся, — але був час, Тротвуде, коли вона всією душею довірялася цій людині. Коли вона любила його, Троте. Коли не було такої жертви, якої б не принесла вона заради нього. Він подякував їй, розтринькавши її майно і майже розбивши її серце. Ось вона й закопала в могилу раз і назавжди всі ці почуття, ще й зрівняла землю на могилі.

— Моя мила, добра бабусю!

— Я обійшлася з ним, по суті, шляхетно, — вела далі бабуся, за своїм звичаєм поклавши свою долоню на мою. — Після стількох років, Троте, я можу сказати, що обійшлася з ним шляхетно. Він поводився зі мною так жорстоко, що я могла б домогтися розлучення на вигідних для мене умовах; але я цього не зробила. Він незабаром витратив усе, що я йому дала, опускався дедалі нижче, одружився з іншою жінкою, якщо не помиляюся, став шахраєм, картярем. Що він тепер — ти сам бачив. Але він був красенем, коли я вийшла за нього, — сказала бабуся таким тоном, в якому чути було відгомін колишньої гордості і захвату, — і я вважала його... я була дурна... ідеалом шляхетності.

Вона злегка вдарила мене по руці і похитала головою.

— Тепер він для мене ніщо, Троте, навіть менше ніж ніщо. Але я не хочу, щоб він був покараний за свої злочини (а цього йому не уникнути, якщо він буде вештатися по тутешніх місцях); ось чому іноді, коли він приходить до мене, я даю йому більше грошей, ніж спроможна дати, аби тільки він пішов геть звідси. Я була дурна, коли вийшла за нього, і я любила його так ніжно, Троте, як тільки може любити жінка. Тепер він лише жалюгідна тінь того, ким був колись для мене; але я готова оберігати навіть і цю тінь, згадуючи свою колишню дурість. Бо любила я його щиро, Троте, якщо будь-коли жінка любила щиро.

Бабуся припинила цю розмову, глибоко зітхнувши, і розправила згортки на своїй сукні.

— Ось так, мій любий! — сказала вона. — Тепер ти знаєш початок, середину, кінець і всі подробиці моєї історії. Ми про неї більше не будемо згадувати, і ти, звичайно, нікому її не розкажеш. Хай між нами залишиться ця кумедна гірка історія мого життя, Троте!

X. Моє домашнє життя

Я старанно працював над своєю книжкою, хоч і не дозволяв цьому заважати своєчасному виконанню своїх обов'язків щодо газети; книжка вийшла з друку і мала великий успіх. Мені не запаморочилося від гучних похвал, які лунали в моїх вухах, хоч я жадібно прислухався до них і сам був найвищої думки про свій твір. Спостереження за людською природою зав­жди приводили мене до висновку, що той, хто має хоч якусь причину вірити в себе, ніколи не вихваляється перед іншими, щоб вони повірили в нього. Ось чому скромність утримувала мене в межах почуття власної гідності; і що більше набував я слави, то більше намагався заслужити її.

Я не маю наміру в цьому рукописі викладати історію моїх творів, хоч вони є важливою складовою мого життя. Мої твори говорять самі за себе, тож облишу їх. Якщо випадково я звертаюся до них, то лише тому, що вони складають частину моїх життєвих успіхів.

Я мав деякі підстави гадати, що природа й обставини зробили мене письменником, тому впевнено йшов уперед цим шляхом. Без такої певності я б, звичайно, облишив літературні спроби і скерував би свою енергію на якусь іншу роботу. Я спробував би довідатися, чим зробили мене природа й обставини, і, довідавшись, я був би саме тим, ким і слід. Писав я до своєї газети і до інших видань з таким успіхом, що після чергової удачі вирішив, що маю цілковите право покинути нудні парламентські дебати. Отже, одного вечора я востаннє переклав на стенографічні ноти музику парламентських волинок, і відтоді вже ця музика ніколи не турбувала мого слуху, хоч і тепер я впізнаю знайоме гудіння, що дзижчить у лондонських газетах без усякої істотної зміни (якщо не враховувати, що воно стало довшим).

Пишу тепер про той час, коли я був одружений уже щось з півтора року. Після багатьох невдалих спроб ми махнули рукою на всі господарські турботи. Господарство трималося саме собою, і ми ще найняли пажа. Головною справою цього слуги було сваритися з куховаркою; щодо цього, він був справжній Віттінгтон[26], хоч і без кішки та найменшої надії зробитися згодом лорд-мером.

Здається мені, що він жив під безупинним градом каструльних покришок. Все його існування було суцільною бійкою. Він ладен був кричати ґвалт в найнезручніший час, коли, приміром, у нас були гості за обідом або збиралось увечері кілька друзів. Саме тоді вбігав він до кімнати, переслідуваний ураганним вогнем всякого металевого кухонного приладдя. Ми хотіли звільнитися від нього, але він був неймовірно прив'язаний до нас і в жодному разі не хотів розлучатися зі своїм місцем. Був він плаксивий хлопчисько і починав так відчайдушно репетувати, щойно заводили розмову про його відставку, що я мусив залишати його в нашому домі. Не було в нього ні матері, ні, очевидно, будь-якої іншої рідні, за винятком сестри, яка подалася до Америки, ледве встигнувши передати його до наших рук. Цей маленький негідник був зав­жди зворушений своїм нещасним становищем; він раз у раз витирав очі рукавом своєї куртки або схилявся до кінчика носової хустинки, яку він нізащо не хотів витягати з кишені, і з якою поводився в особливо економний та секретний спосіб.

Цей бідолашний паж, найнятий мною в лиху годину за шість фунтів і десять шилінгів, був для мене джерелом безперервних турбот. Я стежив за ним, як він підростав (а підростав він зі швидкістю бобів), і жахливі побоювання виникли в мене з приводу того часу, коли він почне голитись або навіть зробиться сивим і лисим. Я не бачив жодних можливостей у майбутньому відкараскатися від нього. З жахом уявляв я собі, якою мукою буде для нас цей слуга на старості своїх років.

Але найменше уявляв я собі, яким нещасним способом ми звільнимося від цього тяжкого лиха. Хлопчик украв годинник Дори, який, як і всі наші речі, не мав для себе особливого місця. Продавши його, він на здобуті гроші (адже зав­жди він був не дуже міцним на розум хлопцем) катався на імперіалі диліжанса між Лондоном та Уксбріджем. Його спіймали і відвели до поліційної управи — якщо не помиляюся, в той самий час, коли він завершував свою п'ятнадцяту подорож. Знайшли при ньому чотири шилінги, шість пенсів та дудку, на якій він не вмів грати.

Цей випадок і його наслідки були б для мене значно менш неприємні, якби хлопець не надумав каятись. Але він жахливо каявся, треба віддати йому належне, та ще й яким дивним способом: не те, щоб він ураз оголошував про всі махінації, які йому були відомі; навпаки, він розповідав про них помалу, не поспішаючи. Так, приміром, другого дня після того, як я мусив свідчити проти нього, він повідомив несподівані подробиці з приводу кошика