Читати книгу - "Житіє моє, Ірина Володимирівна Сиром'ятнікова"

до своїх обов’язків серйозніше, ніж працівники колії, і вимагатиме активувати печать на паспорті. І тут виявиться, що папери належать не мені. Причому перевірку документів може влаштувати кожен жандарм — це їх законне право.

Я спиною відчув чийсь уважний погляд і з незалежним виглядом повернув у найближчий провулок. Виявилося, що розумні ноги, у відчаї добитися чогось від дурної голови, самі прийняли рішення. Я йшов до знайомої «балакухи», єдиної людини, яка не засуджувала мене за незаконну діяльність (не рахуючи небіжчика-дядька, звичайно). Залишалося сподіватися, що за стільки років вона нікуди не переїхала.

Міс Фіберті була вдома. Зовні вона зовсім не змінилася, якщо не рахувати нових окулярів.

— Здрастуй, Томасе! Заходь, не стій на порозі. Проходь, сідай. Кава, чай?

Звідкись миттю з’явився знайомий пузатий чайник і маленькі цукрові тістечка.

— Е-е… Тобі не сподобався роман? — допитувалася господиня. — Я не могла тебе відшукати, щоби показати рукопис.

— Та ні, роман нормальний.

— Хочеш екземпляр з авторським підписом? — Вона старанно не звертала уваги на мій вигляд. — А мені підпишеш?

— Все, що хочете, міс Фіберті. Можу я залишитися у вас на ніч?

Вона гигикнула.

— Взагалі-то, Томасе, дівчатам таке не пропонують. Але що вже з тобою робити, залишайся.

Я просто-таки розплився в кріслі, від полегшення у мене аж в скронях потягнуло. Чудово! Відпочинок в безпечному місці — це саме те, що мені було треба. До ранку я візьму себе в руки і щось надумаю.

— Томасе, в тебе проблеми? — обережно уточнила міс Фіберті.

Я зустрівся з нею поглядом, очі за скельцями окулярів були мудрі і розуміючі. В кінці кінців, ми давно знайомі, моя злочинна натура її не дратує, а шанс на те, о вона має якесь відношення до Чудесників, зникаюче малий… Але наскільки ж соромно признаватися, що я, непереможний чорний маг, потребую допомоги і поради!

У відповідь на тупий переказ моїх нещасних пригод, «балакуха» навіть не посміхнулася (ось за що я її ціню!). Більше того, половину моїх проблем вона вирішила, можна сказати, одним пальцем.

— Ти недооцінюєш свій образ, Томе. Адже паспорт у тебе є, так?

— А смисл у ньому? Печать-то розрахована на справжнього Йогана.

Без підтвердження магією мій документ лише викличе додаткові запитання.

— Дай-но його сюди.

Міс Фіберті взяла паспорт Йогана і енергійно зім’яла.

— Ти шо робиш?

— В чому справа, Йогане? Ти забув документ в штанах перед тим, як віддати їх у прання. Зараз ми його ще і в хлорці замочимо! Будь певен, на ранок ніякої магії в печаті не залишиться. Завтра підемо в районну управу, ти віддаш їм документ, я підтверджу, що особисто його випрала. Думаєш, тобі не дадуть копію?

Ідея була геніальною, але вимагала співучасника. Плату за свою допомогу міс Фіберті вимагала несподівану — осовіла від сидіння в чотирьох стінах тридцятилітня дівуля хотіла приєднатися до моїх пошуків. Я чесно намагався її налякати.

— Це буде важко і небезпечно, ніякої романтики. Нас можуть побити, отруїти, проклясти на смерть. Наші трупи залишаться гнити в фосі під парканом. Старшого координатора Ларкеса трафить шляк, коли він зрозуміє, що стається. А він зрозуміє! «Нагляд» не дасть життя ні мені, ні тобі. Я йду на жертви заради сім’ї, але тобі-то на що такий геморой?

— Томасе, — вона від хвилювання зняла окуляри. Звичайна тітка, їй би вдома сидіти, шалики в’язати, — моє життя пусте, я зрозуміла це остаточно. А тебе чекають дивовижні пригоди!

М-да, пригоди мені гарантовані, це точно.

— Кларо, може виявитися, що буду не в стані тебе захистити.

— Я розумію.

Мило. Мені доведеться ганятися за Чудесниками з романтичною дурепою на руках. Але паспорт був необхідний. Крім того, надійний помічник може знадобитися, та і білий, який подорожує сам один, надто сильно привертає увагу…

Що ж, вона сама напросилася, за язика її ніхто не тягнув.

Весь наступний день я спав і їв, відновлюючись після пережитої напруги. Чарівникам шкідливо хвилюватися! Клара Фіберті покращила мій зовнішній вигляд. Оскільки про малювання волосся вона знала більше, ніж Полак, мої патли набули нейтрального світло-русого кольору (не обійшлося без магії). Одяг став пристойним на межі допустимого: білі не носять строгих костюмів, тому що можуть збожеволіти, думаючи про збереження стрілочки на випрасуваних штанах. Вийшов такий собі дорослий дітвак, який живе під наглядом тітоньки і навіть не подумує, аби повстати проти її волі (дуже типова ситуація).

Нові документи ми отримали без запитань, було таке враження, що старий паспорт можна взагалі не приносити — чиновники повірили б мені на слово. Та-а-а… І це ж якщо подумати, то нічого з цею практикою не подієш: для білого будь-яке спілкування з бюрократією і так стрес, а якщо правила зробити ще жорсткішими, Інгерніка наповниться йолопами, що не вписалися в життя, тобто, ефект буде зворотній.

Міс Фіберті збирала до валізи старанно продуманий набір для мандрів, а я насолоджувався тим, що побутові питання вдалося на когось спихнути.

— До речі, Томасе, — міс Фіберті дзвінко клацнула замочками, — загальну ціль твоєї місії я зрозуміла, але що ми будемо робити конкретно?

Це питання я встиг старанно продумати. Якщо пояснювати, що мною рухає бажання зберегти авторитет, вона образиться до глибини душі. Потрібно було придумати щось настільки фантастичне, щоб будь-яка моя дія легко виправдовувалася вищою ціллю.

— А робити ми будемо ось що, — я глибоко зітхнув, — ти чула колись про Світову Вісь?

Запит на відновлення свого паспорта Йоган подав, вичекавши добрих пару тижнів. Він розсудив, що якщо підприємливого Тангора досі не вивели на чисту воду, то юнак цілком здатен і далі давати собі ради. На виході з контори білого чекав маг, який очолював слідство.

— Загубив? — пан Ларкес зобразив на обличчі до неможливого солоденьку посмішку.

Йоган несміливо кивнув. Присутність низенького чаклуна його жахливо денервувала.

— Дивно ти їх губиш, тут і в Редстоні одночасно!

Білий похитнувся.

— Ніякого втрачання свідомості, не треба мені тут мліти! Швиденько йдемо зі мною і розповідаємо все, як є.

Йоган вдався до останньої спроби противитися:

— Що ви збираєтеся робити?

Посмішка чаклуна набула маніакального вигляду:

— З тобою — нічого.