Читати книгу - "Історія цивілізації. Україна. Том 1. Від кіммерійців до Русі (Х ст. до н.е. — ІХ ст.)"

риболовецького промислу — солону рибу та соус гарум. Саме за сіллю, як зазначав у своєму листі із кримського заслання папа Мартін І, заходили до Херсона дрібні суденця. Прибували вони, вочевидь, з Константинополя, а також із візантійських міст південного берега Понту — Сінопа, Амастриди, Гераклеї Понтійської. Мешканці Херсону відбували у торговельні плавання до столиці та інших міст імперії й на власних кораблях. Про ці судна торговельного флоту міста згадує Константин Багрянородний, радячи у випадку бунту «скільки б не виявилось херсонських кораблів у столиці, конфіскувати їх разом із вантажем».

Подібно до того, як стабільним впродовж усього середньовіччя було херсонське ремесло, такими само тривкими виявились і характер та напрямки зовнішніх торговельних контактів візантійської Таврики. У цій торгівлі одні кочові «варвари» могли приходити на зміну іншим — хозари, мадяри, печеніги, половці — однак це не впливало на саму її природу. Коли на зміну печенігам, згадуваним Константином Багрянородним, у середині — другій половині ХІ ст. прийшли кумани-половці, то, як зазначає в «Алексіаді» Анна Комніна, вони так само приходили до Херсона «торгувати і купувати потрібні їм товари». Зберігся характер торгівлі й тоді, коли ХІІ ст. Херсон втратив головну роль у посередницькій торгівлі, і його місце заступила Сугдея (сучасний Судак), яка впродовж ХІІ–ХІІІ ст. перетворюється на головний економічний центр Криму. Не зазнала при цьому суттєвих змін і номенклатура товарів, які продавали і купували ці контрагенти візантійських міст Криму, позаяк «варвари» вели таке само господарське життя, перебували на подібному етапі суспільно-політичного розвитку і прагли отримати ті самі привозні речі, що і їхні попередники. Показовим у цьому плані є свідчення арабського письменника Ібн-ал-Асіра про Сугдею: «Це місто кипчаків (тобто половців. — А. Д.), з якого вони отримують свої товари, оскільки воно лежить на березі Хазарського (тобто Чорного. — А. Д.) моря і до нього пристають кораблі з одягом; ці останні продаються, а на них купуються дівчата і невільники, буртаські хутра, бобри, білки та інші предмети, що знаходяться у землі їхній».

Лише поява на Кримському півострові нових політичних й, головне, економічних сил призвела до переформатування цієї звичної усталеної системи. Спочатку спритні й заповзяті венеціанці, а згодом підприємливі генуезці перехопили у кримських ромеїв торгівлю півострова на Чорному морі. Згубно вплинули на економіку візантійської Таврики також військові вторгнення монголів, які час до часу повторювались упродовж середини — другої половини ХІІІ ст. Втім це вже була інша історія тих часів, коли Таврика припинила бути візантійською.

Військова справа

Сармати

Олександр Симоненко

Як будь-яке кочове суспільство, сарматське було, насамперед, воєнізованим. Сармати під час свого приходу до причорноморських степів являли собою так званий «народ-військо», де всі чоловіки були воїнами. Навряд чи на цій стадії суспільного розвитку у сарматів було якесь професійне військо. Радше, як у всіх номадів аж до Чингіз-хана, підрозділи сарматського війська відповідали родоплемінному устрою орди.

Тут слід підкреслити, що витоки войовничості кочовиків полягають зовсім не в «одвічній кровожерливості» степових варварів, як стверджували стародавні автори або деякі історики, що створили і обслуговували міф про перевагу «добрих прогресивних землеробів» перед «жорстокими відсталими скотарями». Усе значно матеріальніше та прозаїчніше — перегорніть кілька сторінок назад та прочитайте ще раз про зовнішню експлуатацію.

Важливу роль у консолідації кочового війська відігравала ідеологія та морально-вольові якості воїнів. У свідомості номадів як вищі духовні цінності культивувалися особиста хоробрість, бойова звитяга, нещадність до ворогів, зневага до смерті, а відносно товаришів по зброї — дружба та самопожертвування. У військовій моралі номада особливе місце займала філософія «героя-переможця», згідно з якою до переможених ворогів можна було не застосовувати загальнолюдських цінностей — пощади, жалості, чесності, шляхетності; вони взагалі не розглядалися як люди. Ці внутрішні домінанти закріплювалися традиціями суспільної і, що важливе, гендерної моралі (боягуза, невправного або безталанного воїна зневажали жінки, і він ризикував залишитися без продовження роду), релігійними віруваннями і героїчним епосом. Матеріальний аспект — участь усіх воїнів у частці здобичі згідно з принципами «військової демократії» — також піднімав бойовий дух воїнів-номадів. Усі ці чинники завжди забезпечували кочових ватажків численним, вправним та переможним військом.

Сарматське військо та його озброєння

Головним (якщо не єдиним) родом військ причорноморських сарматів була легка кіннота, озброєна луками, списами та клинковою зброєю — мечами й кинджалами. Якщо виходити з цілковитої відсутності в археологічному матеріалі обладунку, важкої кінноти не було. Проте Корнелій Тацит згадував, що у ватажків та всієї знаті сарматів, які напали 69 р. н. е. на Нижню Мезію, були панцири «із залізних пластин або дуже товстої шкіри». Отже, за загальним правилом, знать складала важку кінноту. Це цілком природно, враховуючи великі кошти, необхідні на обладунок та коней доброї породи.

Виходячи з археологічних знахідок, з ІІ ст. до н. е. по середину ІІІ ст. н. е. сармати України були озброєні луком та стрілами із залізними черешковими вістрями, списами та мечами й кинджалами. У ІІ — І ст. до н. е. це були короткі клинки із серпоподібною та кільцевою голівкою ручки, у І — середині ІІ ст. н. е. — довгі мечі з черешковим руків’ям та короткі з кільцевою голівкою, із середини ІІ по середину ІІІ ст. н. е. — довгі мечі з черешковим руків’ям.

Після інтеграції частини пізньосарматських племен («європейських аланів») до готської держави Ерманаріха в другій половині ІІІ ст. н. е. у сарматів передгір’їв Криму під впливом готів сформувався своєрідний гото-аланський комплекс озброєння. Йому властиві довгі широкі мечі, германські щити із залізними умбонами, списи та бойові сокири. Знахідки луків або вістер стріл невідомі. Проте сармати, навіть озброєні на кшталт готських піхотинців, залишалися вершниками — до гото-аланського комплексу входить сарматське кінське спорядження, доповнене готськими острогами.

Правда і міфи про сарматських катафрактаріїв

Одна з легенд наукового фольклору — точка зору про поширення у сарматів підрозділів важкої кінноти катафрактаріїв, які відзначалися специфічним озброєнням (обладунок вершника та коня, надзвичайно довгі списи) і тактикою (атака щільною лавою та удар списом з коня). Такі підрозділи дійсно існували в арміях Риму, Парфії, Персії та інших античних держав. У сарматів, як це випливає з даних археології та повідомлення Корнелія Тацита, обладунок носили «ватажки та вся знать», тобто, як і в решті кочових суспільств, аристократія. Але вона не могла складати цілі загони панцирної кінноти. Традиційно військові підрозділи кочовиків відповідали родоплемінному поділу, і до складу таких бойових одиниць входили нечисленні панцирні вершники. Катафрактарії, як окремий вид кінноти, могли існувати тільки в постійних арміях, що утримувалися за рахунок держави.

Точка зору про існування у сарматів катафрактарії як відмінної риси їх військової справи була сформульована В. Д. Блаватським. Він визначив катафрактаріїв як вид кінноти з такими специфічними відмінностями: 1) панцирний захист вершника й коня; 2) довгий спис як головна зброя; 3) особлива тактика атаки — кар’єром, щільною клиноподібною лавою. Але ніхто з археологів не помітив, що ці риси притаманні взагалі катафрактаріям як роду військ, не тільки сарматським.

Іноді цікава ідея, підкріплена авторитетними іменами, мандруючи з роботи у роботу, поступово стає науковим фольклором, що апріорі є поза критикою. Так вийшло й з сарматськими катафрактаріями, що поскакали по степах нищівним кар’єром зі сторінок наукових і науково-популярних робіт.

Проблема сарматів катафрактаріїв вирішувалася, головним чином, на