Читати книгу - "У череві дракона"

несподівано додав: — А про те, що Сергій привіз… Пригадуєте? Не хвилюйтеся. Швидше Семенівка крізь землю провалиться, ніж сексоти знайдуть.

Довго не могла заснути. Все мені вчувався голос Павла: «Лишайтеся!» За вікном хлюпотів дощ. У печі тліли головешки, освітлюючи хату червоним світлом. І в тому домовитому світлі вчувалися мені інші голоси — далекі, нетутешні. Отак моя хата була освітлена тоді, коли я вперше побачила Василя. Вони з дядьком Сашком розмовляли про землю, про сутність душі людської.

VI. Покидаю санаторій

Наступного дня в автобусі я відчувала, що не здатна погасити посмішку, — і це, гадаю, з боку виглядало вкрай дурнувато. Озиралася на сільських жінок, що везли на київські базари всіляку живність та зеленину, і навіть подумала: чому ж це вони не помічають, що серед них іде особа несповна розуму? А в мене губи самі розтягувалися в посмішку, не підкоряючись наказам розуму.

Знала ж бо: Семенівка мені не чужа — там є рідні душі — а чомусь це сприйнялося, мов несподіване відкриття.

Це ж, мабуть, лише Карпо Трохимович міг отак приймати жінку, що приїхала до нього в гості: тільки-но переступила поріг, як він звалив на її голову одне із найскладніших запитань сучасної цивілізації: що таке гроші? Яка їхня субстанція?

Але й Василь зі мною був такий самий. І навіть дядько Сашко. Це «навіть» слід прикладати не до дядька, а до мене самої: я ж бо тоді була дівчиськом, а дядько зі мною розмовляв про такі таємниці природи, які чомусь обминав у розмовах із тіткою Параскою.

Цікаво, якими були в реальному житті олександрійські гностики? Мабуть, гносис приходить на землю тоді, коли має впасти велетенська імперія, що своїм падінням здатна порушити витворену на той час цивілізацію. Так було, коли гинули Вавилон і Єгипет, так було в епоху загибелі Риму. Звідси висновок: має незабаром упасти найбільша і наймогутніша імперія — можливо, остання в світі.

Чи існував Христос як реальна історична особа? Мабуть, найліпше шукати відповідь в Євангелії від Іоана. Там ясно: Бог — це Логос. Але Логос прийшов на землю у вигляді людини і приніс гносис — те знання, котре пояснює, за яких умов рід людський здатний жити й набирати могутності, а коли й чому він посувається до занепаду або навіть до загибелі.

Гносис не вдається передати наступним поколінням в оголеному вигляді — він і в двадцятому столітті з боку раціонального рідко сприймається як щось поважне, високонаукове. Ось приклад: як науковий інструмент гносис прийшов на землю у вигляді «Економічної таблиці» Ф. Кене, а хто його там розпізнав, окрім мого Василя? Та й Василь розпізнав тільки тому, що повторив те ж саме відкриття. Отже, у гностиків не було іншого виходу, як зодягати цю справді небесну науку в міфи, — майбутні гностики його впізнають і зуміють пояснити сучасникам… Що ж до самої особи Христа, то Людина-Логос цілком закономірно злита в Євангеліях із самим гносисом. Для цього реальне було переплетене з міфічним — ну, скажімо, той епізод, де Христос п’ятіркою хлібин нагодував кілька тисяч голодних, а хліба не лише не поменшало — навпаки, його все прибувало й прибувало. До речі, саме цей епізод є ключовим для пізнання гносису через Євангеліє. Лише семилітнім дітям можна пробачити, коли вони цей епізод розуміють буквально.

А хто ж ти сама, Софіє? Чому до тебе прийшло це знання? Хто ж вони, твої найближчі душі, — дядько Сашко, Осадчий, Василь? А тепер ось, бач, Сергій, Ніна, Павло. І навіть юна лаборантка Осадчого. Ціле гроно гностиків! Ой, не обіцяю вам легкого життя, не обіцяю.

Повернувшись до санаторію, чомусь вирішила зазирнути в палату-люкс. Ще біля дверей помітила слід від вапна або гіпсу й подумала, що треба зауважити санітарці. Постукала, як робила завжди, двері відчинилися — і я наштовхнулася на Петра Кулика, що керував тут цілком несподіваним ремонтом. Чомусь у люксі білили стелю й переклеювали шпалери, хоч такої потреби не існувало — шпалери тут обновили кілька місяців тому.

— Що сталося, Петре Івановичу? — запитала я, вимушуючи себе до розмови з людиною, з якою поза службою розмовляти б не стала. — Тут же зовсім нові шпалери.

— Даруйте, Софіє Кирилівно, але це вас не стосується, — відвернувши голову, процідив крізь зуби Кулик.

Це вже було неприховане хамство — бодай ремонтників посоромився. Але в хамстві відчувалася певність власного становища і, навпаки, — хисткість моїх службових позицій.

— Люкс належить до моїх палат.

— Належав, — виразно поправив Петро Іванович, вихлюпнувши на мене з-під низько опущених брів стільки ненависті, скільки там її могло вміститися. Промовивши це, загородив двері своєю огрядною постаттю, буцімто я збиралася брати люкс штурмом.

Спантеличена поведінкою Кулика і його колючими репліками, вирішила відвідати Миколу Олександровича. Головлікар підвівся за столом і пішов мені назустріч, як робив завжди.

— Як почуваєтесь, Софіє Кирилівно? З сином, здається, все гаразд.

Не люблю пустопорожніх фраз для годиться навіть тоді, коли їх виголошують люди, яких я шаную. А може, особливо тоді. Відразу ж запитала:

— Ви передали люкс іншому лікареві?

То, безумовно, було виявом недовіри — отже, промовчати я не могла.

— Хто вам сказав? — трохи занепокоєно перепитав головлікар.

— Кулик.

— Завжди влізе не в свого воза, — гнівливо мовив Микола Олександрович. — Я сьогодні після обіду вирішив поговорити з вами… Ми, знаєте, можемо це якось компенсувати.

— Що компенсувати? — засміялась я в’їдливо.

— Ну, те… — знічено й непевно почав пояснювати Микола Олександрович. — Те, що довелося забрати від вас люкс.

— Повірте, Миколо Олександровичу, — якомога лагідніше сказала