Читати книгу - "Царівна (збірник), Ольга Юліанівна Кобилянська"

тупоту кінських копит, відтак утихає й він, і зачувається тужливо протяжний голос Гриця просьбою:

– Туркине, прийдеш??

А небавом по тім, мов ясним дзвінком пробігло, мов перлинами кинулось, долітає до нього:

– Не прий-ду!

І слабо дрижачи, мов бореться з тишиною лісу, обзивається відгомін, передає шум дерев, вдруге вже й посліднє: «Не прий-ду!»

. . . .* * *

По повороті додому Гриць мов трійла напився. Не їсть, не п’є, не спить; тверезий, та проте ніяка робота його не береться.

Він не годен.

Одно, що має перед очима, се чорні очі, чорні брови, два червоні цвіти маку, а більш нічого.

Тато, мама лають, а він нічого неначе й не чує. Вислухує мовчки, що заслужив, усувається їм з очей, відтак іде на гору під ліс, на широку леваду, де випасається товарина, коні. Кидається де-небудь в траву і лежить отак. Довго він тут чи коротко, про те не знає. Йому се й байдуже. Круг нього спокій, тишина, мушня вертиться в сонячнім світлі, калатають дзвінки товарят, воздухом іде одностайний шум смерек – і то все догоджає йому. Більше не треба йому нічого.

– Розлінивів наш Гриць до краю, – жалується господиня-мати чоловікові, а той і нагримить несподівано на нього. Тоді Гриць скипить, неначеб в нім прокинулася замертвіла досі ніби його власна кров, ворохобиться проти господаря і відгризається.

– А то що? Я в вас на дні станув? – кличе згорда і віддаляється упертим кроком, щоб не доходило між ним і батьком до гніву, причім пришлось би знов наслухатися, що він, ласкою годована дитина, невдячний, і різне інше таке, що болить і приводить жаль за собою. Він сідає на свого як вуголь чорного коня, до якого прив’язаний більше, ніж до людей, і їде, куди очі несуть, на день-два в гори або через гору в мале угорське містечко. Йому однаково де, щоб лише скорше з очей.

– Бог знає, що се ми вигодували за кров нашим хлібом, працею, – роздумує журливо батько-господар. – До роботи ні, до господарки[286] ні, все б то лиш дармувало, чужими руками вугля вибирало, другим хіба розказувало[287]! Панська вдача… де, де, де! – посвистує господар, а врешті вмовкає.

А всі його люблять, та й чорт знає за що, над всею молодіжжю в селі верховодить, між дівчатами він перший. От – петльованець[288] його. Гей, Грицю, Грицю… будучий ти мій ґаздо, схаменися завчасу, щоб не нарікав колись.

. . . .

Так ось і сим разом.

Гриць лежить під лісом, виграє на своїй довгій парубоцькій сопілці довгі, тужні мелодії – а робота жде. Йому Туркиня запала в душу. Така вона пишна, така горда… така… хто вона така? Сам не стрічав її по селах ніколи між другими. Ще йде і до Настки, до якої так звик. І хоча таїть перед нею, що його серцю діється, йому добре з її спокоєм, з її розвагою та з тим, що вона не допитується, не судить, а сама лиш любить. Вона пестить його, тулить до себе, він піддається тому мовчки, а відходячи хіба скаже:

– Спасибі тобі, Насте, за твоє добре серце; тільки й мого добра, що ти одна на світі – колись відвдячуся…

– Гай, гай… – погрожує вона злегка, жартівливо і, усміхаючись, додає: – Як другу посватаєш…

. . . .

Але він мусить її ще де-небудь стрінути, годує він себе однією думкою, хоча добре тямить, що вона відкликувала лісом, що «не прийде». «Та – може… – думає, – може, таки раз ще «прийде». Тоді, останній раз, Бог її знає, за чим приходила в ліс з своєю матір’ю. А тепер, може, приведе її знов якась причина. Хоч раз ще. Лиш раз».

Та не така вдача в Гриця, щоб довго ждав, журився.

В дві неділі пізніше каже батькові, що їде на «хвилину» в сусіднє село, щоб оглянути коня якогось, що занедужав в його знайомого, а надвечір верне. «Їдь», – сказав батько – і він поїхав.

Їде він довший час вузькою каменистою сільською дорогою і бачить нараз білу стежку, що оперізує з західної сторони Чабаницю, прилучається саме тут, мов дрібний потік до ріки – до сільської дороги. Та його кінь мудрий. Ось він і не кермує ним, а вже завертає він сам на білу стежку з сільської дороги, вгору понад яр. Пнеться, садить пильним кроком, ніби гордується гарним їздцем своїм, а далі звільняє крок. Ось ще під’їдуть якийсь час, і стежка сховається в ліс.

Їдуть що їдуть, а нараз стали. Перед ними ще біліє біла стежка, але – «куди веде вона дальше? – питає Гриць себе, – відки вибігає? До кого належить? Ніколи не їздив нею дальше, не знає її добре. Чи не в третє село від їхнього, себто Третівки? А може, лиш на які полонини? А може, в тім селі за Чабаницею і вона живе? Гей, Туркине, обізвися, там живеш?»

Все одно. От, праворуч, високо на Чабаниці, саме ось над білою стежкою видніє той «Білий камінь»-велет, під яким бачив її останній раз. Може, вона знов сюди зайде. З лівої – яр-пропасть, звідти не надійде. За яром – стіна сусідньої гори, так само не прийде.

Далі він не їде. Нема, відай, і чого, була б вже тут була.

Стежка дедалі чи не вужча, і нема часу. Скорше вже буде її тут вижидати. З тою думкою прив’язує коня до деревини праворуч на Чабаниці, сам лягає коло його і лежить. Як вийде вона з лісу на білу стежку, щоб відтак, може, як тоді, полізти під «Білий камінь», він побачить її зараз здалека. Буде йти проти нього, якщо в яр не спуститься. А там чого? Значить, хоч сяк, хоч так, він її догляне.

Кінь поскубує траву, а він лежить, прилігши плазом до землі, саме почерез стежку, спустившись геть аж над край пропасті; лицем же звернувся за стежкою до лісу. От і мусить її вже здалека бачити, як буде сходити до нього стежиною, мов східцями з лісу, крок за кроком… Гей, Туркине!.. я тут!

Жде…

Лісом іде легкий шум.

Колишуться ледве замітно ширококрилі смереки. Щось шепочуть, перешіптуються – урочисто настроюються. Здавалося, святкують… А там вдолині, в пропасті, журчить потік, щось і собі приповідає…

Гриць роззирається, чигає, засягає гострим молодим оком своїм, мов яструб, у саму глибінь лісу. Довго-предовго, терпливо дивиться, надслухує, чи не почує шелесту кроків яких, і дослухався, врешті, чого ждав. З лісу просто стежечкою до нього, може, двісті кроків перед ним, спускається легко, без шелесту… сама-саміська вона!

«Тихо!!» – неначе наказує деревина вокруги і сама лиш тихо колишеться: вона йде.

І справді – вона йшла.

Вона