Читати книжки он-лайн » Фентезі 🐉🧝‍♀️🗡️ » Страх мудреця, Патрік Ротфусс

Читати книгу - "Страх мудреця, Патрік Ротфусс"

83
0

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 211 212 213 ... 317
Перейти на сторінку:
він опиниться на відстані витягнутої руки…

Розділ сто другий. Вічно рухливий місяць

Коли ми з Фелуріян ішли до ставка, я помітив, що світло стало якесь не таке. Підвівши погляд, зі здивуванням побачив, як із-поміж дерев над нами визирає блідий вигин місяця.

Хоча це був лише тонесенький серпик, я впізнав у ньому той самий місяць, який знав усе життя. Побачити його в цьому чужо­му місці було все одно що зустріти далеко від дому давно загубленого друга.

— Поглянь! — сказав я, показуючи рукою. — Місяць!

Фелуріян зверхньо всміхнулася.

— моє ти безцінне маленьке ягнятко. поглянь! там і хмара висить! амоуен! танцюй на радощах! — вона розсміялася.

Я знічено зашарівся.

— Я просто не бачив його вже… — і поступово замовк, бо не мав змоги оцінити плин часу. — Давно. До того ж у вас тут інші зорі. Я думав, що місяць у вас теж може бути інший.

Фелуріян лагідно провела пальцями крізь моє волосся.

— милий дурничку, місяць лише один. ми чекали на нього. він допоможе нам розвигнути твій шейд, — вона кинулася у воду, обтічна, як видра. Коли вона виринула, її волосся обліпило плечі, ставши схожим на чорнило.

Я сидів на камені край ставка й гойдав ногами. Вода була тепла, як у ванні.

— Як тут може бути місяць, — поцікавився я, — якщо небо інше?

— тут є лиш один тоненький кавалок місяця, — відповіла Фелуріян. — місяць і зараз передусім серед смертних.

— Але як? — запитав я.

Фелуріян припинила плавати й уляглася на спину, дивлячись на небо.

— о місяцю… — з відчаєм проказала вона. — я вмираю без поцілунків. чому ти приніс мені папугу, коли я жадала чоловіка? — зітхнула, а тоді тихенько загукала в ніч: — як? як? як?

Я з’їхав у воду, може, й не такий гнучкий, як видра, зате дещо вміліший у поцілунках.

За якийсь час ми лежали на мілині на широкому камені, обточеному водою.

— дякую, місяцю, — промовила Фелуріян, задоволено глипаючи на небо. — за цього милого та хтивого людця.

У ставку були світні рибки. Не більші за людську долоню, кожна з якоюсь смугою чи плямою, що злегка сяяла. Я дивився, як вони виринають зі схованок, до яких кинулися, злякавшись недавнього збурення. Вони були помаранчеві, як розпечені вуглинки, жовті, як квіточки жовтцю, блакитні, як полуденне небо.

Фелуріян знову з’їхала у воду, а тоді смикнула мене за ногу.

— за мною, мій папужко-цілувальнику, — покликала вона. — і я покажу тобі діяння місяця.

Я кинувся у ставок за нею, і врешті вода дійшла нам до пліч. Припливли рибки, щоб нас дослідити; сміливіші підпливали так близько, що могли проплисти між нами. Рухаючись, вони мимоволі окреслювали обриси тіла Фелуріян, заховані під водою. Хоч я вже вельми детально дослідив її оголену натуру, її гаданий силует несподівано мене зачарував.

Рибки наближалися ще більше. Одна зачепила мене, і я відчув легкий укус за ребра. Підскочив, хоча цей крихітний укус був м’який, наче дотик одного пальця. Я подивився на нових рибок, які кружляли довкола, раз у раз нас покусуючи.

— навіть рибкам приємно тебе цілувати, — сказала Фе­луріян і підступила ближче, щоби притулитися вологим тілом до мого.

— Гадаю, їм має подобатися сіль на моїй шкірі, — відповів я, дивлячись на них.

Вона, роздратувавшись, відштовхнула мене.

— а може, їм подобається смак папужого м’яса.

Перш ніж я встиг вигадати гідну відповідь, вона зробила ­серйозне обличчя, розправила долоню й опустила її у воду між нами.

— місяць лише один, — нагадала Фелуріян. — він ходить між вашим, смертним небом і моїм, — вона притиснула долоню до моїх грудей, а тоді прибрала її та притиснула до своїх. — гойдається туди-сюди, — зупинилася, насупившись на мене. — я поясню це, лиш зажди.

— Я уважно слухаю, — збрехав я.

— ні. ти уважно дивишся на мої груди.

Що правда, те правда. Вони загравали з поверхнею води.

— Вони цілком варті уваги, — промовив я. — Не зважати на них було б жахливою образою.

— я говорю про дещо важливе. знання, які ти повинен мати, щоб спокійно повернутися до мене, — Фелуріян роздратовано зітхнула. — якщо я дозволю тобі торкнутись однієї з них, ти уважно слухатимеш мої слова?

— Так.

Фелуріян узялася за мою руку й наблизила її до себе, щоб вона обхопила її грудь.

— зроби хвилі на лататті.

— Ти ще не показувала мені хвиль на лататті.

— отже, це буде згодом, — вона знов опустила долоню у воду між нами, а тоді тихо зітхнула, наполовину заплющивши очі, і сказала: — ах. ох.

Урешті рибки знову показалися зі своїх схованок.

— мій надзвичайно неуважний папужко, — не без лагідності промовила Фелуріян. Пірнула на дно ставка й виринула, тримаючи гладенький круглий камінець. — тепер послухай фейрі ти, бо це врятує від біди.

— ось місяць, — продовжила вона, розмістивши камінець між нашими долонями й переплівши пальці з моїми пальцями, щоб він не впав, — його дім — це ніч, і фейрі, й вам відома річ.

Фелуріян ступила вперед і притиснула камінець до моїх грудей.

— ось рух його, — проказала вона, міцніше взявшись пальцями за мої пальці, — дивлюсь угору я. де ділася любов ясна моя? пішла до вас, у смертний світ, розкрилась там, як ніжний квіт.

Вона відступила так, що наші руки випрямились, а зчеплені долоні опинилися між нами. Тоді підтягнула камінець до своїх грудей, тягнучи заразом крізь воду й мене за руку.

— у смертних діви всі сумні, бо нині світить він мені.

Я кивнув: до мене дійшло.

— То місяць наш — це мандрівник? У Фей прийшов — у смертних зник?

Фелуріян похитала головою.

— та ні. бо ходить він не так, щоб обирати вільно шлях.

— Якось я чув одну історію, — згадав я. — Про чоловіка, що вкрав місяць.

Лице Фелуріян спохмурніло. Вона звільнила пальці від моїх і опустила погляд на камінець у себе в руці.

— так усьому й настав кінець, — вона зітхнула. — доки він не вкрав місяць, була хоч якась надія на мир.

Я був вражений її буденним тоном і оторопіло перепитав:

— Що?

— викрадення місяця, — Фелуріян спантеличено поглянула на мене, схиливши голову набік. — ти казав, що знаєш про нього.

— Я сказав, що чув одну історію, — відповів я. — Але то була дурниця. Історія не про те, що було насправді. Це була к… Це була історія з тих, які розповідають дітям.

Вона всміхнулася знову.

— можеш називати їх казками про фей. я знаю про них. вони — це вигадки. ми змалечку розповідаємо своїм дітям історії людців.

— Але місяць дійсно було вкрадено? — запитав я. — То була не вигадка?

Фелуріян набурмосилася.

— це я тобі й показувала! — завила вона й сердито плеснула рукою, опустивши її.

Я зрозумів, що роблю під водою адемський жест, який означає «вибачення», а тоді усвідомив, що це вдвічі безглуздіше.

— Вибач, — проказав я. — Але без правди про цю історію мені невтямки. Благаю, розкажи мені її.

— це

1 ... 211 212 213 ... 317
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Страх мудреця, Патрік Ротфусс», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Страх мудреця, Патрік Ротфусс"