Читати книгу - "Страх мудреця, Патрік Ротфусс"

історія давня, до того ж сумна, — Фелуріян зміряла мене довгим поглядом. — що ти тоді даси мені взамін?

— Тихого оленя, — відповів я.

— так ти підносиш дарунок, який є дарунком і тобі, — сердито зауважила вона. — що ще?

— Також я зроблю тисячу рук, — відповів я й помітив, як її лице злагідніло. — А ще покажу тобі дещо таке, що вигадав само­тужки. Я називаю це гойданням на вітрі.

Вона схрестила руки на грудях і поглянула вбік, усіляко демонструючи байдужість.

— для тебе це, може, й новина. я ж, поза сумнівом, знаю це під іншою назвою.

— Може, й так, — погодився я. — Та ти не можеш знати напевне, якщо не зволиш обмінятися.

— гаразд, — пішла вона на поступку й зітхнула. — але лише тому, що тобі незле дається тисяча рук.

Фелуріян на мить підвела погляд на тоненький місяць, а тоді сказала:

— задовго до людських міст. до людей. до фейрі. були ті, хто ходив із розплющеними очима. вони знали всі глибинні імена речей, — зупинилася й поглянула на мене. — знаєш, що це означає?

— Той, хто знає ім’я чогось, має владу над цим, — відповів я.

— ні, — сказала вона, ошелешивши мене силою докору в голосі. — владу ніхто не надавав. вони володіли глибокими знаннями про речі. не владою над ними. плавання — це не влада над водою. поїдання яблука — це не влада над яблуком, — Фелуріян уважно поглянула на мене. — розумієш?

Я не розумів. Але все одно кивнув, бо не бажав її засмутити чи відхилитися від теми оповіді.

— ці давні ім’язнавці без перешкод мандрували світом. вони знали лисицю і знали зайця, і знали простір між ними.

Вона глибоко вдихнула й зітхнула, випускаючи повітря із себе.

— а тоді прийшли ті, хто бачив щось і думав, як це змінити. вони думали про владу.

вони були формувачами. гордими мрійниками, — Фелуріян примирливо змахнула рукою. — і попервах це було не так уже й погано. на світі були дива, — її лице просяяло від якогось спогаду, а пальці збуджено вчепилися в мою руку. — якось, сидячи на стінах мурелли, я їла плоди зі срібного дерева. вони сяяли, і в темряві можна було розгледіти вуста й очі всіх, хто їх куштував!

— Мурелла була у Фею?

Фелуріян нахмурилася.

— ні. я вже сказала. це було раніше. було лиш одне небо. був один місяць. один світ, а в ньому була мурелла й були плоди. і була я, яка їла їх, поки мої очі сяяли в темряві.

— Як давно це було?

Вона злегка стенула плечима.

— давно.

Давно. Давніше, ніж розповідали будь-які історичні книжки, які я коли-небудь бачив і про які коли-небудь чув. У Архівах були примірники калуптенських історичних текстів двох­тисячолітньої давності, і в жодному з них не було ні словечка про те, про що розповідала Фелуріян.

— Перепрошую за втручання, — якомога ввічливіше промовив я та вклонився їй так низько, як тільки міг, не занурившись цілком під воду.

Зласкавившись, вона продовжила:

— плоди були лише найпершим. то як ступило перший крок дитя. до них прийшли кураж і завзяття´. старі знавці казали «зупиніться», та формувачі відмовлялися. вони сварилися, сперечалися, забороняли формувачів. виступали проти такої влади, — її очі проясніли. — але ж… ох, — зітхнула вона, — що вони тільки створювали!

І це сказала жінка, яка зіткала мені плащ із тіні. Я навіть не уявляв, чому вона може чудуватися.

— Що вони створювали?

Вона широко змахнула рукою, показуючи на все довкола нас.

— Дерева? — вражено запитав я.

Вона засміялася, почувши мій тон.

— ні. царство фейрі, — широко змахнула рукою. — витворене згідно з їхньою волею. його повністю зшили найвидатніші з них. місце, де можна було чинити як забажається. а наприкінці своїх трудів кожен формувач витворив зорю для нового порожнього неба.

Фелуріян усміхнулася мені.

— тоді з’явилося два світи. два денні неба. два зоряні неба, — вона підняла гладенький камінець. — але місяць лишився один. і він був у смертному небі, круглий і затишний.

Її усмішка померкла.

— але один формувач був видатніший за всіх інших. для нього створити зірку було замало. він сягнув волею на край світу й вирвав місяць із домівки.

Піднісши гладенький камінець до неба, Фелуріян обережно заплющила одне око. Схилила голову набік, ніби в намаганні припасувати обрис камінця до порожніх країв місячного серпика над нами.

— то була переломна мить. старі знавці усвідомили, що формувачів не спинити жодними розмовами, — її рука знов опустилась у воду. — він украв місяць, і так прийшла війна.

— Хто це був? — запитав я.

Її вуста вигнулися в ледь помітній усмішці.

— хто? хто? — перекривила Фелуріян.

— Він був із котрогось двору фейрі? — обережно підштовх­нув я.

Фелуріян звеселено хитнула головою.

— ні. як я вже сказала, це було до фейрі. перший і найвидатніший поміж формувачів.

— Як його звали?

Вона похитала головою.

— тут імен не називають. про цього я не говоритиму, хоча він замкнений за кам’яними дверима.

Я не встиг поставити більше жодного запитання, бо Фелуріян узяла мене за руку та знов умостила камінець між нашими долонями.

— цей формувач із темним мінливим оком долоню примостив на небі чорнім і високім. він місяць стягнув і не втримав його. тож він не належить до світу йдного.

Вона поглянула на мене із серйозністю, що дуже рідко з’являлася на її прекрасному обличчі.

— дослухав цю казку мій любий поет, але ще зостався останній секрет. тож любий папужко, слух свій напруж, — вона знову піднесла наші з’єднані руки до поверхні води, — до суті історії мчимо ми чимдуж.

У тьмяному світлі очі Фелуріян здавалися чорними.

— чарує місяць два світи, що смикають туди-сюди його, як люблячі батьки: обійми їх такі ж чіпкі.

Вона відступила, і ми опинилися максимально далеко одне від одного, тримаючи в руках камінець.

— коли пів місяця у вас, між нами відстань видно враз, — Фелуріян потягнулася до мене вільною рукою, марно намагаючись ухопитися за порожню воду. — не дасть вона тобі й мені в цілунку злитися, о ні!

Фелуріян ступила вперед і притулила камінець до моїх грудей.

— коли ж ваш місяць прибува, із фейрі кояться дива. він, світлий, тягне нас до вас, тоді ходи´ть у гості час. це легше, ніж переступить поріг чи корабель лишить, — вона всміхнулася мені. — отак і юний цей людець Фелуріян устрів насамкінець.

Думка про те, що зростання місяця притягує цілий світ фейрі, бентежила.

— Це з фейрі всякими бува?

Вона знизала плечима й кивнула.

— усі ми здатні на дива. без ліку є дверей таких, що в інший світ ведуть усіх.

— Чому я про таке не чув? Усяк, хто поряд з фейрі був, їх мав би розпізнати враз…

Вона засміялася.

— таж це і сталося якраз! широкий світ, тривалий час, та якось ти почув мій глас, у сяйві місяця уздрів мене і враз отетерів.

Я нахмурився.

— Тоді я більше мав знайти таких мандрівників, як ти…

Фелуріян