Читати книгу - "Девід Копперфілд"

162
0

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 212 213 214 ... 271
Перейти на сторінку:
повільно.

Я залучив до цієї справи і Тредльса, хоча він нічого не підозрював. Коли він приходив до нас, я висаджував у повітря перед ним весь пороховий склад своїх знань на користь і в науку Дорі. Кількість і якість практичної мудрості, переданої таким чином Тредльсові, була величезна і відмінна; але на Дору це не робило ніякого враження, крім переляку; вона зав­жди нервувалася, що ось-ось і до неї дійде черга. Я став схожий на шкільного вчителя чи пастку, чи вовчу яму, чи павука, який раз у раз виходив зі своєї засідки, щоб мучити нещасну жертву.

Я невтомно домагався своєї мети впродовж кількох місяців, сподіваючись, що прийде час, коли запанує цілковите взаєморозуміння між Дорою і мною, і коли розум прекрасної дитинки на превелику мою радість сформується. Весь цей час я, наче справжній дикобраз, їжачився рішучістю, але врешті-решт усвідомив, що з усього цього нічогісінько не вийшло. Тоді, щоб заспокоїти своє сумління, я почав себе запевняти, ніби розум Дори сформований остаточно.

Після подальших міркувань ця думка здалася мені настільки ймовірною, що я відмовився від свого педагогічного плану, привабливого на словах, але некорисного на ділі. Я вирішив задовольнитися грайливим, дитячим, наївним характером своєї дружини і вже не намагався змінювати його. Мені самому страшенно набридло грати роль глибокодумного мудреця і бачити муки своєї ніжної подруги. Тому одного чудового дня я купив пару прегарних сережок для Дори і нашийник для Джіпа і повернувся додому з твердим наміром відновити своє колишнє щастя.

Дора зраділа цим маленьким подарункам і захоплено розцілувала мене, але якась тінь все ще залишалася між нами, і цю тінь я вирішив знищити за всяку ціну. Коли вже вона неминуча, то хай краще лежить тільки на моєму серці.

Я сів на канапу біля своєї дружини і вбрав сережки на її вушка, потім висловив побоювання, що ми останнім часом жили не так добре, як раніше, і що провина тут моя. У цьому я був щиро переконаний, бо так воно й було.

— Справа в тому, Доро, життя моє, — сказав я, — що весь цей час я намагався бути мудрим.

— І зробити мене мудрою? — несміливо вимовила Дора. — Чи не так, Доді?

Вона запитливо підвела свої гарненькі бровенята, і я у відповідь кивнув головою та поцілував її.

— Це ні до чого не приведе, — вела далі Дора, похитавши головою так, щоб сережки задзвеніли. — Ти сам знаєш, яка я дитина, і не забув, звичайно, як я просила тебе називати мене. А якщо ти не хочеш називати мене дитинкою-дружиною, то це означає, як на мене, що ти мене ніколи не любив. Напевно, тобі ніколи не спадало на думку, що було б краще, якби...

— Якби що, моя мила? — спитав я, бо вона раптом спинилася.

— Нічого, — сказала Дора.

— Нічого? — перепитав я.

Вона обійняла мене, засміялася, сама себе назвала дурною гускою і сховала своє гарненьке личко на моєму плечі та вкрила його такими густими кучерями, що я не міг забрати їх, щоб побачити її обличчя.

— Мені спадає на думку, що краще було б не робити зовсім нічого, ніж намагатися сформувати розум своєї маленької дружини, — сказав я, сміючись сам із себе. — Це не питання, справді, я цього певний.

— Так ось що ти хотів зробити? — скрикнула Дора. — Ах, дурненький хлопчику!

— Більше я цього не робитиму, — сказав я. — Я люблю її такою, яка вона є.

— Це ти не брешеш? Справді? — спитала Дора, щільніше пригорнувшись до мене.

— Для чого змінювати те, що подобалося мені стільки часу? — сказав я. — Ти не можеш бути кращою, ніж ти є, моя ніжна Доро. І ми не будемо вдаватися до всяких химерних дослідів, житимемо по-старому та будемо щасливі.

— Та будемо щасливі! — підтвердила Дора. — Так. Усе життя! І ти ніколи не будеш думати, що справи йдуть трохи не так, як слід?

— Ніколи-ніколи! — сказав я. — Будемо жити, як живеться.

— І ти ніколи більше не говоритимеш, що ми розбещуємо людей, — жартівливо благала Дора, — правда? Адже ж ти сам знаєш, як це погано.

— Ніколи-ніколи! — відповів я.

— Краще мені бути дурненькою, ніж нещасливою, правда? — спитала Дора.

— Краще тобі бути Дорою, ніж будь-ким у цілому світі.

— У цілому світі? Ах, Доді! Це ж величезне місце!

Вона похитала головою, глянула на мене своїми ясними щасливими очима, розцілувала мене, весело засміялась і втекла, щоб одягти на Джіпа новий нашийник.

Так закінчилася моя остання спроба домогтися хоч якихось змін у своїй дружині. Це мені не вдалося. З усією своєю мудрістю я лишився самотній і не міг розповідати свої думки Дорі, яка бажала, щоб я поводився з нею, як з дитиною. Я вирішив, наскільки це можливо, сам піклуватися про господарство, але заздалегідь передбачав, що зі всією своєю старанністю не досягну майже ніяких результатів, якщо тільки не візьму на себе знову роль павука і не буду зав­жди насторожі.

Але ж тінь вже не мала більше роз'єднувати нас, а мала тепер спочивати лише на моєму серці? Чи куди вона падала?

Колишнє важке почуття все ще затьмарювало моє життя. Воно глибше вкоренилося в мені і, здається, зовсім не змінилось. Як і колись, було воно невизначеним і ніби навіювалося мені журливою мелодією, ледве чутною серед глибокої ночі. Я щиро любив свою дружину і вважав себе щасливим, але то було не те щастя, яке колись вимальовувалося у моїй уяві. Чогось було шкода, чогось бракувало для мого цілковитого добробуту.

Я дав собі слово зобразити свої думки і почуття, і тому знову розглядаю їх з більшою увагою, щоб виставити на світло таємницю своєї душі. Те, чого бракувало мені для повноти блаженства, я все ще вважав, як і завжди, мрією своєї юнацької фантазії — мрією нездійсненною, як я довідався пізніше, з болісним почуттям, як і всі інші чоловіки. Але одне не підлягало жодному сумніву: було б краще, якби дружина могла більше допомагати мені та розділяти зі мною думки, бо мені не було з ким ділитись ними; і я знав напевно, що це не виходило за межі можливого.

Я дивно вагався між двома протилежними висновками: з одного боку, те, що я відчував, здавалося мені загальним, неминучим законом; з другого боку, моє становище здавалось мені винятковим, і я цілком був певен, що справи мої могли б піти інакше. Я не повністю усвідомлював протилежність цих двох висновків. Коли я думав про легкі та нездійсненні мрії юнацтва, я згадував той кращий вік, попередник років зрілої мужності — вік, що минув для мене раз і назавжди. І тоді я згадував дні, проведені з Агнес в милому старому будинку. Вони з'являлися переді мною, мов тіні померлих, які можуть ожити в іншому світі, але яким ніколи не судилося повернутися на землю.

Іноді мені спадало на думку, що було б і що могло б бути, якби Дора і я ніколи не знали одне одного. Але вона так щільно була пов'язана з моїм існуванням, що подібна думка здавалася мені неймовірною і швидко зникала, наче

1 ... 212 213 214 ... 271
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Девід Копперфілд», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Девід Копперфілд"