Читати книгу - "Декамерон"

class="a">{332}; він мав одного сина, якого звали Тит Квінцій Фульв, юнака здібного напрочуд, і послав його в Афіни вивчати філософію, доручивши опіці свого давнього приятеля Кремета, чоловіка так само значного роду.

Кремет узяв Тита до свого дому, і юнак жив там разом із його сином Егісіппом; обох їх оддав Кремет у науку до філософа Арістіппа{333}. Живучи разом і спілкуючись постійно між собою, обидва юнаки так зійшлися вдачею, що між ними виникло справжнє велике братерство і дружба, яку могла порушити тільки смерть. Жоден із них не мав ні радості, ні спокою, коли другого з ним не було. Разом розпочали вони свою науку і, обдаровані обидва незвичайним розумом, рівним кроком і з похвальним успіхом сягали все вище й вище до осяйних верховин філософії.

Отак жили вони разом три роки, на превелику втіху Креметові, який обох їх зарівно за своїх синів мав, та ніщо на сім світі не вічне ― старий Кремет помер, засмутивши непомалу обох юнаків, що втратили ніби спільного батька: друзі й родичі небіжчикові не знали, котрий із них двох більше потребував потіхи й розради. Через кілька місяців Егісіппові друзі й родичі прийшли якось до нього й почали разом із Титом умовляти його, щоб він оженився; напитали вже вони йому й дівчину предивної вроди, таки афінянку. Звали її Софронія, роду була вона значного і мала ледве п'ятнадцять років. Незадовго перед весіллям, що мало бути, Егісіпп попросив якось Тита піти разом з ним подивитись на наречену, бо він її ні разу ще не бачив. От прийшли вони до неї в дім, сіли, а вона між ними посередині; Тит, нібито суддя краси товаришевої нареченої, не зводив із Софронії очей. Все в ній сподобалось йому надзвичайно, і він похваляв у душі її принади, поки, непомітно для інших, так у неї закохався, як ніхто ніколи.

Побули вони в Софронії якусь часинку й повернулись додому. Тит, уступивши сам-один до своєї кімнати, почав мимохіть згадувати собі її пишну вроду і що більше про неї думав, то палкішою жагою розгорявся. Схаменувшись, він зітхнув тяженько і так сказав собі подумки: «Гай-гай, Тите, до чого ти дожився! Куди зносять тебе мислі, в кім убачаєш ти свою любов і надію? Хіба ти не розумієш, що ради гостелюбності Креметової, ради щирої дружби твоєї з нареченим її Егісіппом ти повинен шанувати сю дівчину, як сестру? То чого ж ти кохаєш її, куди вганяєшся за оманливою любов'ю, за зрадливою надією? Розплющ духовні очі свої, прозирни глибоко в самого себе, нещасний! Схаменися, будь розумним, погамуй хіть свою тілесну, впини хворобливі бажання, скеруй думки свої в інший бік! Подолай у собі те любострастя з самого початку, побори сам себе, поки не пізно: тобі не вільно сього жадати, се нечесно. Якби ти навіть був певен (а ти ж сумніваєшся), що ти доб'єшся того, чого прагнеш, ти мусив би втікати від нього, ― так велять закони дружби, того вимагає твій обов'язок. Що ж маєш діяти, Тите! Тільки одно: занедбати сю нечестиву любов, виконати свою повинність». Але тут же, згадуючи Софронію, він переміняв круто свої думки, засуджуючи те, що говорив перше: «Закони любові, ― казав він, ― міцніші над усі інші, вони ламають не лише закони дружби, а й божеські установи: чи ж то раз бувало, що батько любив дочку, брат ― сестру, мачуха ― пасерба? Ото речі справді страхітливі, а любов до товаришевої жінки ― таке трапляється раз у раз. Та ще ж я молодий, а молодість завжди законам любові підклоняється. Те, що любо Амурові, повинно бути любим і мені: честиві діла личать більше людям дозрілим, статечним, а мені годиться чинити Амурову волю. Її краса заслуговує того, щоб її всі любили, і, якщо я, молодий, люблю її, то хто має право мене за те осудити? Я люблю її не тому, що вона належить Егісіппові; я люблю її і любив би, чия б вона не була. Винна в сьому доля, що оддала її моєму другові, а не комусь іншому; якщо ж її слід любити (а се безперечно, бо того вимагає її краса), то Егісіпп, дізнавшись про те, буде задоволений, що люблю її саме я, не хтось інший». Од сих думок він ізнов переходив до протилежних, висміюючи себе; так не один день і не одну ніч думка думку в нього побивала, що не брала вже його ні їжа, ані сон; занедужав, бідолаха, так, що мусив у постелю злягти.

Егісіпп, що вже кілька днів бачив друга свого замисленим, а тепер і зовсім недужим, зажурився тяжко і не одходив од нього ні на мить. Він намагався розважити його всіляко й підбадьорити, доглядав дбайливо і все розпитував про причину того суму й думу та тієї недуги. Тит не раз уже вимовлявся різними вигадками, і Егісіпп те помітив; нарешті, побачивши, що несила далі таїтися, Тит промовив, зітхаючи і плачучи:

― Егісіппе, якби була на те воля богів, волів би я вмерти, аніж отак жити, як подумаю, що доля поставила на пробу мою чесноту і я, на превеликий мій сором, тої проби не видержав. Не жду я собі за те іншої одплати, як нагальної смерті, що тепер од життя мені миліша; тяжко мені згадувати про підлоту свою, та не можу я і не мушу приховувати од тебе нічого, тож одкрию її тобі не без великого стиду.

Та й розказав йому все з самого початку, яка була причина його задуми, які думки боролись у його душі і які взяли гору, як він гине з любові до Софронії; розуміючи, яка то негожа річ, вирішив він, мовляв, спокутувати її своєю смертю і певен, що скоро того доб'ється. Як почув те Егісіпп, як побачив, що друг його плаче, задумався на якусь хвилю, бо і його вабила до себе та молода дівоча краса, хоч і не так сильно, та потім вирішив без вагання, що життя друга повинно йому бути дорожче за Софронію. Сам доведений до плачу його плачем, він сказав йому крізь сльози:

― Тите, якби ти не потребував нині утіхи, я б поскаржився на тебе тобі ж самому за те, що ти порушив нашу дружбу, так довго приховуючи од мене твою тужливу пристрасть; хоч вона здавалась тобі й нечесною, але од друга не годиться таїти нечесних справ так само, як і чесних: хто тобі