Читати книгу - "Декамерон"

друг, той порадіє разом з тобою чесному, а нечесне намагатиметься вирвати з твоєї душі. Та годі поки що про се, доміркуймо про те, що в сю мить найголовніше. Я не дивуюсь, що ти так палко любиш Софронію, мою наречену, то було б мені дивно, якби ти її не любив; адже мені відома її краса і велич твого духу, що тим більше здатний захопитися пристрастю, чим прекрасніший її предмет. Ти по праву любиш Софронію і цілком несправедливо нарікаєш на долю (хоч ти сього й не кажеш), що вона судила її мені, бо твоя любов здалась би тобі чесною, якби се була не моя, а чиясь наречена; але якщо ти залишився таким розважливим, як і був, то скажи мені, чи був би ти вдячний долі, якби вона судила її комусь іншому, а не мені? Якби вона судилась комусь іншому, той любив би її більше для себе, аніж для тебе, яка б чесна не була твоя любов, а од мене тобі нема чого такого побоюватись, якщо ти вважаєш мене за справедливого друга; відколи ми заприязнились, не пам'ятаю я, щоб я мав щось таке, що не було б зарівно твоїм, як моїм. Якби ся справа зайшла була надто далеко і в нас не було іншої ради, я мусив би поділитися з тобою і цим, як усім іншим, але такої доконечності немає, і я можу зробити так, що Софронія буде виключно твоєю, і таки зроблю; який би був із мене друг, коли б я, будучи спроможним задовольнити твоє почесне бажання, не захотів сього вчинити? Правда, Софронія ― моя наречена, і я щиро любив її і з великою радістю ждав весілля, але якщо ти, людина за мене гідніша, дужче прагнеш оволодіти таким скарбом, як вона, будь певен, що вона вступить до мого покою твоєю, а не моєю дружиною. Забудь же свої тяжкі думи, прожени сум, будь ізнов здоровим, бадьорим та веселим і чекай радісно винагороди за свою любов ― ти заслужив на неї більше, ніж я.

Почувши Тит таку Егісіппову мову, зрадів з тієї принадливої сподіванки, але й засоромився воднораз од справедливого міркування, що чим більшою була товаришева великодушність, тим більш недостойним здавалось скористатися нею. Не перестаючи плакати, він ледве спромігся на таку відповідь:

― Егісіппе, твоя великодушна й щира дружба ясно показує, чого вимагається од моєї. Нехай Бог боронить, щоб я прийняв од тебе за свою ту, котру він дарував тобі як більш достойному. Якби Бог судив, щоб вона була моєю, то не могло б бути жодного сумніву, що він ніколи не попустив би її тобі. Радуйся ж, що ти виявився щасливим обранцем, що він дарував тобі благо по розумінню своєму, а я вже хай буду мучитись у сльозах, що він послав мені як недостойному тієї милості: або я подолаю сі сльози, і се буде тобі приємно, або вони подолають мене, поклавши край моїм мукам.

На те од казав йому Егісіпп:

― Якщо наша дружба, Тите, дає мені право примушувати тебе чинити мою волю, а од тебе вимагає, щоб ти виконував мої бажання, то се буде найкраща нагода справдити її на ділі. Якщо ти не погодишся здатись на моє прохання самохіть, я вдамся до примусу, що дозволено вживати на користь другові, і Софронія все одно буде твоєю. Я знаю, які могутні сили любові, знаю, що не раз та й не два доводили вони закоханих до плачевної смерті, і бачу, як близько вже стоїш ти од неї: повернутись назад і побороти сльози тобі вже несила, а далі підеш ― упадеш, переможений, додолу, і я, без сумніву, пішов би незабаром слідом за тобою. Отже, якби я не любив тебе за щось інше, мусив би все одно життям твоїм дорожити, щоб самому на світі жити. Софронія буде твоя, бо навряд чи ти знайдеш іншу, котра тобі так припала б до серця, а мені не трудно буде протоптати стежку куди-інде: так буде добре і тобі, й мені. Може, я й не був би таким великодушним у сій справі, якби знайти собі жінку було б так само нелегко, як знайти друга, але тому, що мені легше знайти іншу дружину, ніж іншого друга, я волію не то щоб утратити її (бо одступивши тобі її, я її не втрачу, а просто передам у кращі руки), а передати тобі, ніж тебе втратити. Отож коли моє прохання щось у тебе важить, прошу тебе ― не вдавайся в тугу, потіш себе і воднораз мене і май певну надію, що ти незабаром зазнаєш радості, якої прагне твоя палка любов од тієї, котру ти кохаєш.

Хоч Титові й совісно було погодитись на те, щоб Софронія стала йому жінкою, і він усе одмагався, та його палка любов, з одного боку, і дружні вмовляння, з другого, зробили своє.

― Слухай, Егісіппе, ― сказав він, ― коли я пристану на те, що ти кажеш, я не знаю, чи то буде більше з мого бажання, чи з твого, бо ти твердиш, що тобі воно буде приємно. Твоє надзвичайне благородство перебороло мій природний сором: я вирішив зробити так, як ти кажеш, але будь певен, я цілком свідомий того, що дістаю од тебе не тільки улюблену жінку, а з нею й саме життя. Як буде на те воля безсмертних, то й я, може, покажу тобі колись на благо твоє і честь, як я ціную те, що ти робиш задля мене, жаліючи мене більше, ніж я сам.

На тії речі Егісіпп одказав йому так:

― Тите, коли ми хочемо, щоб усе вийшло гаразд, треба нам діяти ось яким чином. Тобі відомо, що Софронія стала моєю нареченою після довгих переговорів моїх родичів з її кревними; тим-то, якби я пішов оце зараз і сказав, що не хочу її брати, то наробив би великого бешкету і розгнівив її рід і мій. Байдуже було б мені до того, якби я був певен, що вона після того твоєю стане, та боязно мені, що, як я од неї одкинусь, її оддадуть зараз за когось іншого, а не за тебе, і таким чином ти втратиш те, чого я не здобув. Через те я гадаю (звичайно, якщо ти на те згоден), що мені слід продовжити почату справу ― ввести Софронію до себе в дім як мою дружину і одбути весілля, а тоді вже