Читати книгу - "Замогильні записки"

155
0

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 212 213 214 ... 226
Перейти на сторінку:
за Бонапарта у променях його слави, під час Реставрації пан де Талейран пишався блиском чужих успіхів. Несподіване піднесення дозволило князю Беневентському забрати собі в голову, що він – розвінчувач Наполеона, і приписати собі честь повернення на престол Людовіка XVIII; хіба і я сам, подібно до всіх інших роззяв, не був такий дурний, що повірив у цю байку! Дізнавшись про все краще, я переконався, що пан де Талейран зовсім не був політичним Варвіком: щоб руйнувати і зводити трони, руці його бракувало сили.

Неупереджені простаки кажуть: «Ми згодні, це була людина дуже аморальна, та зате який спритник!» На жаль! анітрохи. І цю надію, таку втішливу для людей захоплених, таку бажану для тих, хто вірний пам’яті князя, – надію виставити пана де Талейрана злим демоном, також треба облишити.

Панові де Талейрану можна було довірити інші звичайні доручення, для виконання яких у нього вистачало спритності дбати в першу чергу за власний інтерес; ні на що більше він не був здатний.

Улюблені звички і максими пана де Талейрана були предметом наслідування для кляузників і негідників з його оточення. Вінцем його дипломатії був костюм, запозичений у одного віденського міністра. Він хвалився, що ніколи не поспішає; він говорив, що час наш ворог і його треба вбивати: звідси випливало, що справам потрібно присвячувати кілька хвилин, не більше.

Але оскільки кінець кінцем пан де Талейран не зумів обернути своє неробство на шедевр, то, мабуть, він даремно говорив про необхідність позбутися часу: над часом торжествують тільки ті, хто створюють твори безсмертні; працями без майбутнього, легковажними забавами його не вбивають: його тринькають.

Ставши міністром за рекомендацією пані де Сталь, яка клопотала про його призначення перед Шеньє, пан де Талейран, втрапивши тоді у скруту, почав збивати статок; він поповнював свої капітали п’ять чи шість разів: коли отримав мільйон від Португалії замість обіцянки підписати мирний договір – договір, який Директорія так і не підписала; коли скуповував бельгійські облігації напередодні укладання Ам’єнського миру – миру, про який він, пан де Талейран, дізнався раніше за всіх; коли заснував ефемерне королівство в Етрурії; коли нажився на конфіскації майна духівництва в Німеччині; коли торгував своїми поглядами на Віденському конгресі. Князь був готовий продати Австрії все аж до старих паперів з наших архівів: цього разу пан фон Меттерніх пошив його в дурні: знявши копії, він акуратно повернув оригінали.

Нездатний самостійно написати ні рядка, пан де Талейран наймав досвідчених людей, які працювали на нього: коли, закреслюючи і змінивши все, що не подобалося господареві, його секретар нарешті складав депешу у стилі міністра, той переписував її своєю рукою. Я чув у виконанні пана де Талейрана початок його мемуарів, що включав кілька приємних подробиць з часів його молодості. Він без кінця змінював свої смаки і сьогодні ненавидів те, що любив учора, тож, якщо мемуари ці доведені до кінця, у чому я сумніваюся, і якщо він відбив у них різні версії подій, цілком імовірно, що одним і тим самим подіям, одним і тим самим людям будуть дані в цих мемуарах абсолютно протилежні оцінки. Я не вірю, що рукописи пана де Талейрана зберігаються в Англії; наказ опублікувати їх не раніше ніж через сорок років, який він нібито дав, здається мені посмертним фіглярством.

Ледачий і неосвічений, безпутний за вдачею і легковажний по духу, князь Беневентський пишався тим, чого йому треба було б соромитися, – тим, що він уцілів після падіння імперій. Видатні голови, які здійснюють революції, відходять; голови другорядні, які здобувають з революцій користь, залишаються. Ці пройдисвіти, впевнені в завтрашньому дні, приймають парад поколінь: до їх обов’язків входить ставити візу в паспортах і виступати свідками на суді: пан де Талейран був з цього нижчого племені; він ставив під подіями свій підпис, але не він вершив їх.

Пережити багато урядів, залишатися, коли влада йде, заявляти, що не покинеш трибуналу доти, поки не прозвучить остаточний вирок, хвастати тим, що належиш лише країні, що служиш не особам, а справі – означає виявляти самовдоволення егоїста, який незграбно силкується приховати ниці почуття під високими словами. Нині у нас подібних байдужих характерів, подібних плазуючих громадян хоч лопатою греби: проте для того, щоб старіти відлюдником на руїнах Колізею і не втратити величі, треба жити під покровом хреста; пан де Талейран потоптав свій хрест ногами.

Рід людський ділиться на дві нерівні частини: люди смерті, її улюбленці, обрана паства, здатна воскреснути; люди життя, її пасинки, натовп, що йде в небуття, щоб не воскреснути вже ніколи. Недовге існування цих останніх зводиться до імені, репутації, посади, багатства; їхня слава, їхня влада, їхня могутність зникають разом з ними; не встигнуть зачинитися двері їхньої вітальні і закритися віко їхньої домовини, як згортається і книга їхньої долі. Так сталося і з паном де Талейраном; мумія його, перш ніж зійти в могилу, промайнула в Лондоні, як посланниця нашої нинішньої монархії-трупа.

Пан де Талейран зрадив усі уряди і, повторюю, не привів до влади і не позбавив влади жоден з них. Він ніколи не мав справжньої могутності, якщо розуміти обидва ці слова без лукавства. Дрібним рядовим успіхам, таким звичайним в аристократичному житті, не перейти могильної межі. Зло, що не супроводжується жахливою катастрофою, зло, скупо відмірюване рабом, який грішить, аби зробити послугу господареві, – всього лише підлість. Лестячи злочину, порок робиться його лакеєм. Уявіть пана де Талейрана бідним і невідомим плебеєм, наділеним на додаток до аморальності лише незаперечною салонною дотепністю, – без сумніву, у цьому випадку ніхто не звернув би на нього ніякої уваги. Якби пан де Талейран не був зледащілим вельможею, одруженим священиком, абатом-розстригою, чи варто було б про нього говорити? Репутацією і успіхами він зобов’язаний цим трьом вадам.

Своє вісімдесятирічне життя прелат увінчав жалюгідною комедією: спочатку, щоб показати, на що він здатний, він виголосив в Інституті похвальне слово тупоумному німцеві, якого зневажав. Хоча ми нині й пересичені видовищами, повитріщатися на явлення великої людини зібрався цілий натовп; незабаром він помер, як Діоклетіан, виставивши свою смерть перед людські очі. Роззяви спостерігали за тим, як у смертну годину цю на три чверті зогнилий князь, з незагойною виразкою в боці, з головою, звислою на груди, незважаючи на пов’язку, що підтримує її, вів нескінченний торг за своє примирення з небом за посередництва своєї племінниці, яка, граючи давно відрепетирувану роль, допомагала йому задурювати простодушного священика і невинну дівчинку: після впертого опору він, уже втративши дар мови, підписав (а можливо, так

1 ... 212 213 214 ... 226
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Замогильні записки», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Замогильні записки"