Читати книгу - "Хроніки Амбера : у 2 томах. — Т. 1 : П’ятикнижжя Корвіна"

неначе хтось талірував фамільні карти. Весь наш егоїзм, ненависть, заздрість, пиха пропливли крізь нього одночасно — а ми ж іще й кроку в Амбер не ступили. Щось неначе клацнуло всередині мене, і я, потягнувшись до Мартіна, обійняв його за плечі.

— Ти маєш вагомі причини ненавидіти його, — сказав я, — і відповіддю на твоє запитання буде: «так». Мисливський сезон відкрито. Я не бачу жодного способу домовитися з ним, лише знищити. Я сам ненавидів його доволі довго, але тоді він був абстракцією. А тепер усе інакше. Так, його треба вбити. Але не дай ненависті вихрестити тебе на одного з нас. Її й так серед нас надто багато. Я дивлюся у твоє обличчя... Не знаю... Пробач, Мартіне. Надто багато всього відбувається зараз. Ти ще такий юний. Я бачив безліч речей. Частина з них тривожить мене, і кожна по-різному. Ось і все.

Я відпустив його і відступив.

— Розкажи мені про себе, — попросив я.

— Я довго боявся Амбера, — почав він, — і, гадаю, досі боюсь. Відтоді, як Бранд напав на мене, мене повсякчас хвилювало, чи не може він наздогнати мене знову. Я роками озирався. І, мабуть, боявся усіх вас. Я знав вас за малюнками на картах і лихими репутаціями. Я сказав Рендому — татові — що не хочу зустрічатися з усіма вами одночасно, і він запропонував, щоби першим був ти. Ніхто з нас на той час не усвідомлював, що особливо тобі може бути цікавою частина з того, що я знаю. Коли ж я про це згадав, тато сказав, що я маю побачитися з тобою якомога швидше. Він розповів мені про те, що тут відбувається, і... розумієш, я дещо знаю про це.

— У мене виникло таке враження, коли нещодавно випливло одне ім'я.

— Тесі? — спитав Рендом.

— Саме так.

— Важко вирішити, з чого почати... — сказав Мартін.

— Я знаю, що ти виріс в Ребмі, пройшов Лабіринт, а тоді використав силу Тіні, щоб навідати Бенедикта в Авалоні, — промовив я. — Твій дядько розповів тобі більше про Амбер та Тіні, навчив користуватися Козирями, натренував тебе у фехтуванні. Потім ти вирядився мандрувати Тінями сам. І я знаю, що з тобою зробив Бранд. Ось і всі мої знання.

Мартін кивнув і поглянув на захід.

— Поїхавши від Бенедикта, я роками мандрував Тінями, — сказав він. — То були найщасливіші часи мого життя. Пригоди, азарт, нові знання, справи... На задвір'ї свідомості я завжди знав, що одного дня, коли стану розумнішим, сильнішим і досвідченішим, то неодмінно поїду до Амбера і познайомлюся з рештою родичів. Ось тоді зі мною на зв'язок і вийшов Бранд. Я саме відпочивав після тривалої поїздки, сидячи на косогорі. Снідав, перед тим як поїхати до моїх друзів Тесів. Бранд викликав мене. Я зв'язувався з Бенедиктом через Козир, коли він вчив мене ними користуватись, а ще коли я просто мандрував. Він навіть переносив мене до себе вряди-годи, тож я знав, на що це схоже, розумів, що відбувається. Відчуття були ті ж самі, і я на мить подумав, що це мене викликає Бенедикт. Але ж ні. То був Бранд — я впізнав його за малюнком у колоді. Він стояв посеред чогось, що скидалося на Лабіринт. Мене це заінтригувало. Я гадки не мав, як він на мене вийшов. Наскільки я знав, Козиря для мене не було. Він поговорив зі мною з хвильку — я вже не пам'ятаю, про що — а тоді ні з того ні з сього підрізав мене. Я відштовхнув його і вирвався. Якимось чином він продовжував підтримувати контакт. Мені було дуже важко його розірвати, а коли це врешті вдалося, Бранд зв'язався зі мною знову. Але тоді я вже зміг заблокувати його. Цьому мене навчив Бенедикт. Потім були ще спроби, кілька спроб, але я продовжував тримати блок. Зрештою, він припинив це. Я вже був неподалік від Тесів, тож змусив себе вилізти на коня і спрямувати його до них. Я гадав, що помру, бо до того ще ніколи не отримував настільки серйозних поранень. Та з часом я став одужувати, і тоді в мені знову виринув страх. Страх, що Бранд знайде мене і довершить почате.

— Чому ти не зв'язався з Бенедиктом, — запитав я, — і не розповів йому, що трапилося, не поділився своїми страхами?

— Я думав про це, — відказав Мартін, — а також думав про те, що Бранд, можливо, гадає, ніби домігся свого, і вірить, що я вже мертвий. Я не знав, наскільки сильна боротьба за владу ведеться в Амбері, але вирішив, що замах на моє життя — її частина. Бенедикт достатньо розповів мені про родину, тож це було першим, що спало мені на думку. Я вирішив, що, можливо, краще залишатися мертвим. Я поїхав від Тесів до того, як повністю одужав, і загубився серед Тіней.

— Тоді наткнувся на одну дивину, — продовжив Мартін. — Явище, з яким раніше ніколи не стикався, але яке фактично існувало повсюди: майже усі Тіні, крізь які я проходив, пронизувала дивна Чорна дорога, що поставала то в такій, то в іншій формі. Я нічого не розумів, лишень збагнув те, що вона прорізає собою всі Тіні, і моя допитливість зросла. Я вирішив пройти вздовж неї, щоби краще вивчити. Це було небезпечно. Дуже швидко я навчився не наступати на неї. Ночами нею проходили дивної форми істоти. А живі створіння, що ризикували ступити на неї, чахли і вмирали. Тож я був обережний. Їхав осторонь, так, щоби тримати її в полі зору. Я пройшов за нею різними місцями. Швидко допетрав, що де вона проходила, там були смерть, спустошення, а небезпека чигала поблизу. Я не знав, що робити з цією дорогою.

— Я був ще заслабким після поранення, — вів далі юнак, — і припустився помилки, підганяючи себе мчати вдень так далеко і так швидко. Того вечора мені стало зле і, закутавшись у ковдру, я пролежав усю ніч і більшу частину наступного дня. Я постійно то марив, то приходив до тями, тож не знаю, коли вона об'явилася. Дуже довго вона видавалася мені елементом мого сну. Юнка. Вродлива. Вона турбувалася про мене, поки я одужував. Звали її Дара. Ми з нею постійно розмовляли. Це було дуже приємно. Мати когось для ось таких розмов... Я мав розповісти їй усе.