Читати книгу - "Улісс"

не знайшлося, але господар добув кубик табаки зі своєї доброї куртки, що висіла на цвяху, і жаданий продукт передали з рук у руки.

— Дякую! — сказав моряк.

Вкинувши здобич у пащу й жуючи, він провадив, іще повільніше й затинаючись надовше:

— Ми тільки вранці прибули, об одинадцятій. Трищогловий «Роузвін» із вантажем цегли з Бриджвотера. Я завербувався, щоб припливти сюди. А післяобіду й списався. Ось моє свідоцтво. В. Б. Мерфі. Матрос першого класу.

На потвердження своїх слів він дістав із внутрішньої кишені й простяг сусіді складений учетверо документ, уже добряче заяложений.

— Багацько світа довелося тобі побачити, — зазначив господар, спираючись ліктями на шинквас.

— Авжеж! — погодився моряк, трохи розміркувавши. — Відколи вперше пустився у плавання, обплив не одну країну. На Червоному морі побував. У Китаї я був, у Північній Америці, і в Південній теж. Айсбергів перебачив тьму, тих крижаних гір. Ходив і в Стокгольм, і в Чорне море через Дарданелли з капітаном Дальтоном — найкращим із сучих синів, яким тільки доводилося пускати кораблі на дно. Бачив Росію. Госпаді памілуй — оце так росіяни моляться.

— І дивовиж ти всяких надивився, — докинув котрийсь із візників.

— Та що й казати, — потвердив моряк, перекидаючи жуйку з боку на бік, — набачився дивовиж, і таких, і сяких. От бачив, як крокодил відкусив лапу в якоря — от як я цю жуйку.

Він дістав із рота напівпережовану масу і, вставивши між зубів, люто кусонув.

— Хрусь! Отак-о! А в Перу бачив людожерів, так ті пожирають трупи й конячу печінку. Ось, глянь. Оце ж вони й є. Дружок надіслав мені.

Попорпавшись у внутрішній кишені, що, очевидячки, правила йому й за комірчину на всі випадки, він добув звідтіля поштівку й кинув на стіл. Надрукований підпис пояснював: Choza de Indios. Beni, Bolivia[409].

Увагою присутніх заволоділа сцена, де схоплено гурт тубілок у смугастих настегнових пов’язках, в оточенні безлічі дітвори; вони дрімали, мружилися, кривлялися, годували малят, сидячи навпочіпки перед убогими куренями з лози.

— З ранку й до ночі коку жують, — пояснював балакучий мореплавець. — Шлунки — мов ті жорна. А коли вже більше не можуть народжувати, то відрізають собі цицьки. Оце ж вони, голі-голісінькі, пожирають сиру печінку з дохлої коняки.

Протягом кількох хвилин, коли не довше, поштівка викликала жвавий інтерес у панів роззявляк.

— А знаєте, чим їх відлякати? — натхненно запитав він.

А що ніхто не зважився висловити припущення, то він, хитро підморгнувши, поділився секретом:

— Шклом! Воно на них наганяє такий переляк! Шклом.

Пан Блум, ніяк не виказуючи подиву, мовби ненароком перевернув листівку, аби роздивитися напівстерту адресу й штемпель. Там зазначалося: Tarjeta Postal, Señor A. Boudin, Galeria Becche, Santiago, Chile[410]. Хотів він знайти якесь особливе повідомлення, але нічого такого там явно не було. Хоча він не поспішав брати на віру почуту моторошну історію (так само як і яйцеснайперський епізод, незважаючи на Вільгельма Телля й на відому за «Маританою» пригоду Ласарільйо — Дон Сезар де Базан, коли куля першого пробила капелюха другому), виявивши розбіжність між його ім’ям (якщо й справді він був той, ким називав себе, а не плавав під чужим прапором у суворій секретності, зробивши десь повний поворот оверштаг{852}) і гаданим адресатом поштового відправлення, що викликало в нього певні сумніви в bona fides[411] нашого друга, але все ж таки це ятрило його давно плекану мрію яку він хотів би здійснити однієї чудової середи чи суботи вирушити в Лондон далеким морським шляхом не можна сказати щоб він хоч коли-небудь багато чи далеко мандрував одначе в душі його змолоду жила любов до пригод хай іронія долі й лишила його суходільним моряком ото хіба зарахуємо виправу в Голігед далі якого він так і не забивався. Мартін Каннінгем скільки разів пропонував улаштувати йому через Ігена безплатний проїзд, але вічно витикалася яка-небудь щонайдурніша перешкода, внаслідок якої вся затія й провалювалась. А коли навіть припустити свої кревні на бочку щоб Бойда грець ухопив, то й це не надто дорого, гаманець дозволяє, тут треба декілька гіней максимум зважаючи на те що дорога до Маллінгара, куди він мріяв податися, усього п’ять шилінгів і шість пенсів в обидва кінці. Така мандрівка, завдяки цілющому озону, була б корисна для здоров’я і в усіх відношеннях приємна, надто ж тому, в кого печінка не в порядку; побачити в дорозі різні місця, Плімут, Фалмут, Саутгемптон тощо, а потім, вінцем усьому, повчальний огляд великої столиці, видовище сучасного Вавилону, де він знайшов би, звісно, величезні досягнення й поновив би знайомство з Тауером, з Абатством, з елеґантною Парк-Лейн. І ще одне раптом промайнуло в голові як зовсім непогана ідея це ж він міг би скрізь там розглянутись і навести довідки щодо можливого влаштування концертного турне по найфешенебельніших місцях відпочинку, Маргейт із його спільними для чоловіків і жінок пляжами, і найкращі курорти на водах, Істборн, Скарборо, Маргейт і таке інше, чудовий Борнмут, Нормандські острови і тому подібні чудові куточки, які могли б виявитися вельми прибутковими. І вже ж, звісно, не з якою-небудь задрипаною компашкою а чи з місцевими дамочками на кшталт дружини М’Коя позичте мені будь-ласка вашу валізу а я вам надішлю квиточок. Ні-ні, винятково найвищий клас, Твіді й Квіт, велика оперна трупа ірландських зірок, його власна законна дружина примадонна, ніби в піку компаніям Елстер Граймс і Муді-Меннерс, причому вся справа проста-простісінька, успіх абсолютно гарантований, єдине тільки треба розрекламувати чим гучніш у місцевих газетах, а для такого потрібен хтось тертий, пробивний хто знав би за які дротинки сіпнути поєднуючи корисне з приємним. Але хто? Ось у чому заковика.

А ще, вже туманніш, йому подумалося, що широке поле діяльности відкривається з відкриттям нових морських ліній, котрі йдуть у ногу з часом, це у зв’язку з лінією Фішгард-Росслер{853}, яка, судячи з розмов, знову стала на порядок денний у департаментах загайок і, як ведеться, знову загрузла в безодні крутійства та тяганини з боку тупоголових чинуш-перестарків. Тут явно були великі можливості для застосування кебети й заповзяття в інтересах щонайширшої мандрівної публіки, в інтересах середньої людини, так би мовити, Брауна, Робінсона і Ко.

Запевне безглуздим і прикрим було, і в тому велика провина нашого препрославленого суспільства, що пересічна людина, коли організм реально потребує укріплення, виявляється позбавленою, через брак якихось нікчемних двох фунтів, можливости ширше побачити світ, де всі ми живемо, а не просидіти життя в клітці, відколи мій нечесаний неотеса узяв мене за