Читати книгу - "Найкращий сищик імперії на службі приватного капіталу"

— Ох, Ваню, думала я, що ти тільки пером вправно володієш, — сміється вона.

— З вами, Анастасіє, прямо всім готовий володіти.

— Слухай, Ваню, а от тобі як більше подобається, коли поголене там, чи коли волосся є?

— Тут від чину залежить. Нижнім чинам подобається, що з волоссям, а чини вищі люблять, щоб поголене. Мій шеф у конторі, штабс-капітан Мельников, казав, що у жінки там, як на плацу перед парадом, чисто мусить бути.

— Ну, а ти сам як вважаєш?

— А я так, що коли тобі жінка приємна, то хоч так, хоч сяк, а добре. Коли ж неприємна, то недобре.

— В мене колись коханець був, так просив, щоб я не голила.

— З босяків?

— Ні, князь, давнього роду.

— Буває таке. Он їх благородь казали, що інколи хотілося йому жінки з натрудженими руками. То до праль їхав, у тих долоні наче дубові.

— А в тебе, Ваню, щось таке ж дивне бувало?

— Ні, бо я ж простий служака був, мені не до жиру. Раз на тиждень збереш грошенят, заскочиш до дівчат, а потім тиждень про це тільки й думаєш. То коли людина з жиру біситься, тоді вигадувати починає. То панчохи, то мереживо, то щоб поголене, або щоб потом тхнуло. Розпалює себе людина, коли вогню немає, а лише зола. Коли ж є вогонь, то все те зайве.

— Тут ти правий, Ваню. Слухай, а чого ти не жонатий досі? Такий чоловік видатний, зірка журналів, кращий сищик імперії, а сам?

— А ви б за мене пішли? — питаю прямо. Вона трохи нітиться. — Пішли б чи ні?

— Та ну до чого тут? — Анастасія аж розчервонілася.

— Ви спитали, і я спитав. То пішли б?

— Ні. Не пішла б, Ваню. І головне — щоб тобі гірше не зробити. Бо я ж зірка, у мене залицяльники, князі та барони, великі чини.

— А я ж мужик, — кривлюся гірко.

— Мужик, — киває вона. — Я, Ваню, прямо кажу, як є, не брешу. Чоловік ти хороший, таких іще пошукати, але якщо піду за тебе, то і собі життя зіпсую, і тобі. Бо дуже вже ми різні.

— А от кажуть, що в Америці — так там усі рівні.

— Не буває так, Ваню, щоб усі рівні. Хіба що на Страшному суді, так й там знайдуться якісь зі зв’язками, кого в рай візьмуть чи за статки, чи за давній рід. Тим більше, в житті всі нерівні. У нас, у Росії, особливо. Я-то розумію, що не в чині щастя. Що от який-небудь дворянин гірший за тебе у сто разів. Але суспільство так тисне, що краще таки дворянин. І якщо я, зірка кіно, піду за тебе, простою мужика, то це ж скандал буде. Спочатку скандал, а потім зі світу зживуть. І мене, і тебе. Мені ролей не даватимуть, із кіно витиснуть, а тебе в повіті твоєму зацькують.

— Ну, це ще подивимося, я все ж найкращий сищик імперії.

— Зацькують, Ваню, ще й як зацькують. Тебе шанують і на руках носять, поки ти місце своє знаєш. Веселиш публіку блазнем. Так само, як і я. Робимо те, чого від нас чекають. Ти злочини розкриваєш, я в кіно знімаюся. Ти государя вихваляєш, а я з найкращими представниками найвищою світу сплю. Ось і аплодують нам. Та варто тільки хоч на крок убік зійти, самостійність виявити, як одразу дадуть нам по руках. Щоб не забувалися, щоб знали своє місце, смерди. Що там одружитися! Та якщо газетники довідаються, що ти в мене у номері ніч провів, то скандал буде страшенний. І всі мої коханці, минулі і теперішні, дуже образяться, бо як же я могла з мужиком сплутатися. Хоч вони всі — лайно, а ти, Ваню, людина. Я ж бачу, що ти ото дурником прикидаєшся, але ти ж інший. Ти розумний, розумніший за них, але вдаєш, що місце своє знаєш і його тримаєшся. Але погано, що місця ті від народження видаються, а не по справах. Бо по справах ти, Ваню, уже давно генерал. Але в генералах дурнів усяких повно, а ти як був унизу, так і залишився. І я так. Поки молода та гарна, буду при найвищому світі ошиватися, а як тільки постарішаю, так одразу мене звідти геть, бо хто я така, донька дрібного торгівця рибою! Давай вип’ємо, Ваню!

Я налив у келихи, випили ми. Ще говорила, ще випили і вже далеко по півночі вона заснула. Я — ні. Лежав собі, думав про її слова. Все правда. Хоч наче бунтівниками запеклими писане, а правда. Якось гірко мені зробилося і неприємно. Кавказ почав ввижатися, сидіння те кляте у ямі. Коли почув, що лізе хтось з-під ліжка. Пан Анатоль вирішив, що поснули ми. Виповз і до дверей. Вже у другій кімнаті я його наздогнав, приставив палець до спини.

— Руки догори! — шепочу. Тільки дуже досвідчена людина спиною може відчути, що не дуло револьверне впирається, а палець. Підняв Анатоль руки і затремтів. Я його обшукав. Зброї при ньому не було. — Підемо до мене зараз. Рипнешся — пристрелю.

— Не треба! Не треба! — він шепотів, як і я.

Вийшли до коридору, я голий увесь, бо не було часу одягатися. Зайшли до мене в номер. Там я одягнув готельний халат, посадив Анатоля, який тремтів і помітно хвилювався.

— Ти що під ліжком у пані Анастасії робив, мерзотнику?

— Я... я... я дверима помилився. Набрався занадто, — збрехав він.

— В морду дати? — спитав я.

— Не треба.

— Тоді кажи.

— В мої обов’язки входить слідкувати за Анастасією.

— Для кого?

— Для мого шефа, пана Ханжонкова.

— І для чого?

— Щоб контролювати Анастасію. В неї є деякі проблеми зі спиртним та наркотиками. То мені доручено слідкувати, щоб усе це не впливало на зйомки.

— А для чого ти під ліжко заліз?

— Я був у номері, почув ваш голос, вирішив сховатися, щоб не було зайвих запитань. А вона вас до спальні привела Не встиг я піти!

— Якщо десь випливе про сьогоднішню ніч, то голову тобі скручу! — аж реву я. — Зрозумів?

— Ніхто не дізнається! Нам скандал не потрібен! Ніхто не дізнається, чесне слово!

— Дивися мені. А тепер