Читати книгу - "Дім, в якому…"

не залишиться. Я запитав його, так, ніби жартома, чи не збирається він сюди переїхати. «Фермерствувати з протезами замість рук чи сидіти у вас на шиї?» — запитав він. А втретє було, власне, оце...

Рудий

Я зав­жди знав, що Сфінкс може втяти якогось фігля. Що він не просто так залишився. І я пам’ятав, що він отримав від Шакала щось таке, чого не мав ніхто ні до нього, ні після. Може, багато хто не дотямив, кому Табакі вручив би те, чого майже не перепадає прос­тим смертним, але я ні хвилини не сумнівався, що Сфінксові. Зрозуміло було, що рано чи пізно він цим подарунком скористається, і тоді-то, думалося мені, я нарешті дізнаюся, що це було. Але до того, як це трапилося, минуло стільки часу, що я майже забув, як мене це колись цікавило.

Куряка

Прославила мене друга виставка. Ніколи потому навколо не здіймали стільки галасу. З одного боку, прикро, що пізніші роботи не зустріли розуміння, з іншого — важливіше знати, що саме вони є сильнішими. Я не соромлюся своїх ранніх робіт, але в двадцять два роки надто відверто розкриваєш душу й робиш це часом дуже невміло. Пізніше почуваєшся ніяково. І за себе, і за те, що саме невміле виконання зустрічається із захватом. Зараз я порозумнішав, і мої картини також. Єдиний фрагмент, який кочує з роботи в роботу, зберігся з давніх часів — плюшевий ведмедик, я так і не зумів його позбутися, хоч він маскується дедалі краще. На останніх полотнах він замазаний. Його не видно, але він там, ховається під шаром фарби. Може, одного разу я зумію обійтися без нього, хоча він давно вже став чимось на кшталт моторошного талісмана, який забезпечує моїм картинам довге життя.

Батько Куряки

Йому подобалися ті картини Еріка, в яких я взагалі нічого не розумів. Наприклад, речі того періоду, який я прозвав смугастим. Укладені одне в одного кола, трикутники, які наповзають на них, а також інша геометрія. Усе чорно-біле. Навіть горезвісне ведмежа перетворювалося на них на купку трикутників. Біля однієї такої картини Сфінкс простояв, присягаюся, хвилин сорок.

Це було наступного дня після відкриття. Ми ходили на виставки, коли там було спокійніше й трохи менше людей. Коли я, потинявшись по залах, утретє застав його біля тієї самої картини, він сказав:

— Знаєш, адже Куряка виніс із Дому набагато більше, ніж думає.

На картині були все ті ж таки остогидлі чорно-білі кола. На все полотно. Найбільше це нагадувало дошку для гри в дартс. Навіть стрілка, яка встромляється, була наявна.

— Вибач, — сказав я. — Нічого не тямлю в живописі. Особливо в такому.

— Час не тече, як річка, в яку не можна ввійти двічі, — сказав Сфінкс. — Він як кола, що розходяться по воді. Це не я сказав, це цитата.

Він простягнув штучну руку в рукавичці й показав на стрілку, застромлену в мішень.

— І якщо впустити в ці кола, що розходяться, скажімо, перо, як намальовано тут, від нього ж також підуть кола? Маленькі, майже непомітні... Але вони перетнуть ті великі...

Я спробував уявити те, про що він говорив. І відчув себе Вінні-Пухом з тонною тирси в голові. Від мене, здається, навіть запахло тирсою.

— Ти вважаєш, що це воно і є? — запитав я, втупившись у те, що вперто виглядало як дошка для гри в дартс.

Він кивнув. Очі в нього палали, наче в якого-небудь божевільного пророка. У такі моменти я підозрюю, що мене гіпнотизують.

— Якби ти був таким пером, куди б ти впав у минулому? Що ти змінив би?

Мені стало тоскно. Що я змінив би у своєму минулому, якби міг? Напевно, майже все. І навряд чи з цього вийшло б щось путнє.

— Надто часто довелося б падати, — відказав я. — І в надто багато місць.

— У тебе є лише одна спроба, — не заспокоювався він. — Одна-єдина.

— Тоді я не став би морочитися. Моє життя з однієї спроби не зміниш.

Він нарешті перестав мене гіпнотизувати.

— Ти не зрозумів, — сказав він, відвертаючись. — Твоє життя неможливо змінити. Воно наполовину прожите. Можна потрапити тільки на інше коло. Де будеш уже не зовсім ти.

— Тоді навіщо взагалі щось міняти? — не зрозумів я. — Якщо тут нічого не зміниться?

Клята краватка на той час так натерла мені шию, що хотілося тільки швидше піти. Здається, Сфінкс зрозумів мій стан.

— Пішли, — сказав він. — Бо ти весь червоний.

І ми пішли. Еріка того дня на виставці не було. А то я запитав би його про дещо.

Кінь

Коли ми їх побачили, то не відразу зрозуміли, що до чого. Тобто ми, звичайно, помітили, що хлопчисько добряче скидається на Сліпого. Але нам і на думку не спало, що це він і є. Тобто, я хочу сказати, ну хто б на нашому місці в таке повірив?

Гібрид

І ось одного разу Сфінкс з’являється не сам. Вилазить з машини, а потім відчиняє задні дверцята й вивуджує звідти це опудало. Хлопчиська років шести. У чорних окулярах. Худющого-прехудющого, і з якоюсь гидкою висипкою. Наші всі на вітрянку перехворіли, тому ми не паримося й навіть стараємося не звертати на нього уваги. Відразу видно, на кого він подібний. І ми відчуваємо зніяковіння, ніби підглянули, як хтось носить при собі портрет покійної дружини. Не станеш же про таке говорити вголос? Ми й не говоримо. Але діти відразу починають до нього лізти, бо він у своїх білих кедах і в майці з наклейками такий страшенно міський, що в них просто нерви не витримують. Вони оточують його й починають теревенити про його одяг, висипку та про те, що він, мабуть, не може й кроку ступити від страху, одним словом, дражнять.

Зовсім трохи. Я вирішую надерти їм вуха, бо з гостями так не поводяться, і вже підходжу до них, аж тут хтось — начебто меншенька Рудого — смикає його за рукав. І тут починається таке...

Кінь

У бійці окуляри з нього злетіли, і все стало очевидно. Будь-хто мав би здогадатися. Я хочу сказати, кожен, хто хоч раз у житті бачив Сліпого. Так мені здалося. Але я помилився. Москіт, наприклад, нічого не зрозумів.

— Ой! — сказав він. — Синочок Сліпого! Ні, ви погляньте, які подібні!

Я не став його переконувати. Він відтоді любить поговорити про спадковість. Про те, яка це сила.

Діти так засмутилися, дізнавшись, що билися з незрячим, що ми їх навіть сварити не стали.

Але свого хлопчиська Сфінкс відвів за сарай і дав йому там прочухана. Я, сказати по правді, не втримався, поткнувся туди до них, подивитися, що та як. І не тільки я. Рудий мене обігнав. Дивимося, Сфінкс стоїть, просторікує, а дітвак його чи то слухає, чи то не слухає, спокійний-преспокійний.

— Бідолаха Сфінкс, — шепочу я Рудому.

— Це з якого боку глянути! — відповідає Рудий роздратовано. — Тобі в дитинстві не читали лекцій про пристойну поведінку? Тебе від них не нудило?

— Ну а ти що зробив би на місці Сфінкса? — питаю я.

— Похвалив би