Читати книгу - "Страх мудреця, Патрік Ротфусс"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
— ми спритники всі як один і непомітні, наче дим. ми ходим шейднуті між вас, вдаємо мулів раз у раз і носим сукні королев, — вона відверто поглянула на мене. — авжеж, маскуємось незле!
Фелуріян знову взяла мене за руку.
— зізнаюся: темніші з нас знущатися воліють з вас. віднадить що гниле нутро? вогонь, залізо і люстро. ясен, ільм і гостра мідь. пані із сільських угідь: кожна зна про нас усе й завше хлібчик нам несе. та ще страшніш їм і мені ослабнути на чужині, бодай частину сил віддать.
— Нас дійсно краще не займать, — з усмішкою визнав я.
Фелуріян простягнула руку і приклала палець до моїх вуст.
— як повня, смійсь! гріха нема. та знай: на світі є й пітьма, — вона різко відсахнулася на відстань простягнутої руки й поволі закрутила мене у воді по спіралі. — розумний смертний боїться ночі, коли навіть місяць виходить не хоче.
Вона почала тягнути мою долоню до своїх грудей, крутячись і тягнучи мене крізь воду до себе.
— як місяць темний, може він завести раптом без причин тебе прямісінько у фей, — зупинилася й похмуро зиркнула на мене, — на безліч днів або ночей.
Фелуріян відступила на крок у воді та смикнула мене.
— і тут чужий йому людець зустріне легко свій кінець!
Я знову ступив один крок до неї й не знайшов під ногами нічого. Рука Фелуріян раптом припинила триматися за мою, і над моєю головою зімкнулися чорні води. Осліпши й закашлявшись, я відчайдушно заборсався в намаганні виринути на поверхню.
Минула одна довга страшна мить, і руки Фелуріян упіймали мене й витягнули на повітря так, ніби я важив не більше, ніж кошеня. Вона наблизила мене до свого обличчя, виблискуючи суворими темними очима.
Фелуріян заговорила чистим голосом:
— ночей безмісячних іздавна звик страшитись кожен мудрий чоловік.
Розділ сто третій. Достатньо близько, щоб торкнутись
Минав час. Фелуріян відвела мене на денний бік, до частини лісу, ще старішої й величнішої за ту, що оточувала її сутінкову галявину. Там ми лазили по деревах, високих і широких, наче гори. На найвищих гілках можна було відчути, як величезне дерево гойдається на вітрі, наче корабель у бурхливому морі. Там, де не було нічого, крім блакитного неба навкруги й повільного руху дерева внизу, Фелуріян навчила мене плюща на дубі.
Я спробував навчити Фелуріян грати в так, але дізнався, що вона вже знає цю гру. Вона спритно перемогла мене й зіграла так гарно, що Бредон розридався б, якби побачив цю гру.
Я дізнався дещицю про мову фейрі. Зовсім трохи. Трішечки.
А взагалі-то, якщо вже бути геть чесним, зізнаюся, що моя спроба вивчити мову фейрі безславно провалилася. Фелуріян не була терплячою вчителькою, а сама мова збивала з пантелику своєю складністю. Моя невдача була не просто виявом дурості: Фелуріян навіть заборонила мені намагатися розмовляти цією мовою в її присутності.
Загалом я навчився кількох фраз і скромності. Що перше, що друге — корисна штука.
Фелуріян навчила мене кількох фейрівських пісень. Запам’ятати їх мені було важче, ніж пісні смертних: мелодії в них були слизькі та звивисті. Коли я намагався зіграти їх на своїй лютні, струни під пальцями здавалися чужими, тож я промахувався й затинався, наче якийсь сільський хлопчина, що ніколи в житті не тримав у руках лютні. Слова пісень я вивчав механічно, не маючи ні найменшого уявлення про їхнє можливе значення.
Увесь цей час ми продовжували працювати над моїм шейдом. Чи радше працювала Фелуріян. Я ставив запитання, стежив і намагався не почуватися допитливою дитиною, що плутається під ногами на кухні. Ми поступово звикали одне до одного, і мої запитання ставали дедалі настирливішими…
— Але як? — спитав я вже вдесяте. — Світло не має ваги, нематеріальне. Воно поводиться як хвиля. Торкнутись його має бути неможливо.
Фелуріян тим часом потягнулася від зоряного сяйва вгору й тепер вплітала в шейд сяйво місяця. Не відриваючи погляду від роботи, вона відповіла:
— як багато думок, мій квоуте. ти надто багато знаєш, щоб бути щасливим.
Це було до неприємності схоже на те, що міг би сказати Елодін. Я не став зважати на її ухиляння.
— Має бути неможливо…
Вона штурхнула мене ліктем, і я побачив, що в неї зайняті обидві руки.
— милий вогнику, — промовила вона, — подай-но мені це, — кивнула на місячний промінчик, що проникав між дерев угорі й торкався землі поряд зі мною.
У її голосі відчувався знайомий наказовий тон, ледь помітний, і я не роздумуючи підхопив місячний промінчик, наче висячу лозу. Якусь мить потримав його в пальцях, холодний і безтілесний. Вражено заціпенів — і раптом він знову став звичайним місячним промінчиком. Я кілька разів провів крізь нього рукою, і нічого не сталося.
Фелуріян з усмішкою простягнула руку й узялася за нього так, ніби це було найприроднішою дією на світі. Вільною рукою торкнулася моєї щоки, а тоді зосередила увагу на своїх колінах і затягнула пасмо місячного сяйва у складки тіні.
Розділ сто четвертий. Ктей
Коли Фелуріян допомогла мені дізнатися, на що я здатен, я почав брати активнішу участь у створенні свого шейду. Фелуріян, схоже, була задоволена моїми успіхами, зате я досадував. Жодних правил, обов’язкових до виконання, жодних фактів для запам’ятовування. Через це мені мало чим могли прислужитися швидкий розум і пам’ять артиста, і я просувався вперед неприємно повільно.
Урешті я навчився торкатися свого шейду, не боячись його пошкодити, і змінювати його форму відповідно до своїх бажань. Трохи потренувавшись, його можна було обернути з коротенького плащика на повноцінну жалобну мантію з каптуром чи будь-що середнє між ними.
Та все ж із мого боку було б несправедливо вважати себе хоч трохи причетним до його створення. Саме Фелуріян підібрала тінь, переплела її з місяцем, вогнем і денним світлом. Моїм найбільшим внеском була пропозиція щодо численних маленьких кишеньок.
Я гадав, що наша робота закінчилася, коли ми остаточно витягнули шейд на денне світло. Мої підозри начебто підтверджувало й те, що ми провели тривалий час за плаванням, співами та іншими спільними розвагами.
Але Фелуріян уникала теми шейду щоразу, коли я про нього заговорював. Я не був проти, позаяк вона завжди ухилялася від цієї теми в якийсь чудовий спосіб. Через це у мене склалося враження, що якась його частина лишається незавершеною.
Якось уранці ми прокинулися в обіймах одне одного, десь із годину цілувалися, щоб збудити апетит, а тоді взялися за сніданок: фрукти й гарний білий хліб із щільниками та оливками.
А тоді Фелуріян посерйознішала й попросила в мене шматок заліза.
Її прохання мене здивувало. Перед цим я вже думав, чи не повернути собі кілька простих звичок. Скориставшись поверхнею ставка як дзеркалом, я поголився своєю маленькою бритвою. Попервах Фелуріян неначе тішили мої гладенькі щоки й підборіддя, та коли я потягнувся до неї з поцілунком, вона відштовхнула мене на відстань витягнутої руки й пирхнула, неначе сякаючись. Вона заявила, що від мене смердить залізом, і відправила мене до лісу, наказавши не вертатися, доки
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Страх мудреця, Патрік Ротфусс», після закриття браузера.
