Читати книгу - "Маг"

що спонукало їх кохатись у мене на очах, як вдалося Кончісові намовити їх на те, як вдалося їм переконати самих себе. Досі мені здавалося, що я попереду Лілі на цілу епоху, а тепер враження змінилося на діаметрально протилежне. Якось вона навчилася обманювати тілом ще краще, ніж інші можуть язиком. Напевно, ось це видовище було потрібне їй як вияв жаданої сексуальної емансипації, як спосіб самоутвердження. Ну а мені воно геть зайве — оцей засіб «остаточної дезінтоксикації».

Все, що я знав (або ж гадав, що знаю) про жінок, плуталося, каламутилося й спливало у велику таїну, поринало у спотворені тіні та зрадливі чорториї — глибше й глибше в темну товщу, далі й далі від ясного світла.

Чорна арка його довгої спини, лоно притислося до лона. Розкинуті білі коліна. Оці жахливі рухи, оте хазяйнування поміж піддатливих колін… Чомусь навернулася на гадку нічна інсценізація, коли Лілі зображала Артеміду[232]. Згадалася неприродна білина Аполлонової шкіри. Тьмяний полиск золотого вінця. Живий мармур кремезного тіла. Звичайно ж, ролі Аполлона й Анубіса грав той самий актор. До нього й подалася Лілі, попрощавшись з нами тієї ночі… а вранці чекала мене на пляжі невинною дівчинкою, незайманкою. Каплиця. Вигойдується підвішена чорна лялька, злорадно вищиряється череп. Артеміда, Астарта. Вічна брехуха.

Джо тихо справив обряд оргазму.

Два тіла нерухомо лежать на постільному вівтарі. Обличчя Джо не видно. Він відвернувся від Лілі, вона пестить його плечі. Я спробував вивільнити зболені руки з кайданів або принаймні звалити раму. Ба, вона прикріплена до стіни спеціальними скобами, а кільця приґвинчено до дерев’яних стояків.

Після нестерпної паузи він звівся з ліжка, став навколішки, церемонно поцілував її плече і, прихопивши свою тоґу, зник у тіні лаштунків.

Лілі ще трохи полежала, вм’ята в подушки, а тоді сперлася на лікоть і прибрала ту саму позу, що спочатку. Видивлялася на мене. Без ворожости, без жалю, без тріумфування, без злоби. Так Дездемона востаннє споглядала на Венецію.

На спантеличене, пройняте гнівом місто, яке так нічого й не зрозуміло.

Я мав себе за Яґо, що його в шостому, не написаному акті «Отелло» покарали за зрадництво — прикували до стіни в пеклі. Але водночас я був Венецією — покинутим краєм, початком далекої подорожі.

Помалу зійшлися докупи половинки завіси. Я залишився, як і з самого початку, в пітьмі. Навіть у коридорі згасло світло. На якусь мить запаморочилася голова. Чи не привиділося мені? Може, це навмисно викликана галюцинація? Може, не було ні суду, ні всього іншого? Але пронизливий біль у руках доводив, що таки було.

Завдяки цьому болю, отим суто фізичним тортурам прийшло розуміння. Я ж бо Яґо — розп’ятий. І розп’яла мене… у пам’яті промайнули всі метаморфози Лілі. Немовби менади, вони полювали на засліплення — демона в моєму нутрі. Раптово відкрилося її справжнє ім’я, сховане за цими личинами. Я збагнув, чому вибрано мотив трагедії «Отелло» й чому мені вділено роль Яґо. Я проник углиб. Знаю її справжнє ім’я. Не простив її. Навпаки — ще дужче зненавидів.

Зате я дізнався її справжнє ім’я.

У дверях заманячила чиясь постать. Кончіс. Він підійшов до рами й став навпроти мене. Я заплющив очі. Скажений біль у руках притупив решту відчуттів. З-під кляпа вирвалося щось схоже на стогін і гарчання. Сам не знаю, що воно виразило: чи то біль, чи то прагнення розірвати Кончіса на шмаття.

— Ніколасе, я прийшов повідомити, що ви належите до числа обранців.

Я рвучко захилитав головою.

— Це від вас не залежить.

Я й далі хилитав, але вже не так завзято.

Кончіс пильно дивився на мене. Його очі видавалися набагато старші за вік, належний людині. На обличчі майнув проблиск співчуття, ніби він пошкодував, що перестарався, — надто вже натиснув на дуже тендітну підойму.

— Вчіться усміхатися, Ніколасе. Вчіться усміхатися.

Мені спало на думку, що на поняття «усмішка» ми з ним дивимося зовсім інакше. Своїми усмішками Кончіс свідомо виражав іронію, меланхолію й безжальність. Трактував усмішку як вияв жорстокости, бо й сама свобода жорстока. Адже змушує нас брати на себе принаймні частку відповідальности за те, ким ми стали.

Отже, його усмішка — це спосіб не так виявляти своє ставлення до життя, як виражати саму жорстокість життя. Неминучу, бо на ній ґрунтується існування людини. Оте «вчіться усміхатися» в його вустах звучало дивно, ще дивніше, ніж Смайлзове «вискаляйтеся, щоб витерпіти»[233]. У Кончіса воно означало «вчіться бути нещадними, іронічними й здатними виживати».

Бо ми не можемо вибирати п’єсу й роль. Завжди «Отелло». Якщо мені й кимсь бути, то тільки Яґо.

Кончіс вклонився — ледь помітно, з іронією й зневагою під прикриттям перебільшеної ввічливости. І вийшов.

Зразу ж з’явилися Антон, Адам та інші чорносорочечники. Вони звільнили мене від кайданів. Тоді змусили лягти на розкладні чорні ноші з довгими жердинами, до яких знову прикували мої стражденні руки. Я вже не подужав ні опиратися, ні просити, щоб дали спокій. Непорушно лежав, заплющивши очі, аби не бачити отих мучителів. Запахло ефіром, легко кольнуло голкою. Цього разу я прагнув, щоб якнайскоріше прийшло забуття.

Розділ 63

Перед моїми очима манячила недоруйнована стіна з грубого каменю,