Читати книгу - "Капітани піску. Габрієла"

почув крик дони Армінди. Тоніко мчав по набережній босий, в штанях, з піджаком і сорочкою в руках. Про те, як араб порушив старовинний закон і вийшов з честю із шановного братства Корнелія, або як сеньйора Саад знову стала Габрієлою

Гола, усміхнена Габрієла розпластана на подружньому ложі. Голий, з чорними від пристрасті очима, Тоніко на краю ліжка. Чому не вбив їх Насіб? Хіба не було закону, давнього, суворого, немилосердного? Закону, який беззастережно впроваджувався в життя завжди, коли випадала нагода або виникала необхідність? Образа, завдана ошуканому чоловіку, змивалась тільки кров'ю винуватців. Не минуло ще й року відтоді, як полковник Жезуїньйо Мендонса здійснив справедливу розплату… Чому ж Насіб не вбив їх? Хіба не вирішив він вчинити саме так, коли вночі лежав на ліжку, коли відчував, як гаряче стегно Габрієли обпалює його ногу? Хіба він не поклявся вчинити так? Чому ж він не убив? Хіба не взяв він револьвера з шухляди і не заткнув його за пояс? Невже він не хотів зустрічати своїх друзів з високо піднятою головою? І все ж він не зробив цього.

Помиляються ті, хто думають, що він злякався. Він не був боягузом і не раз це доводив. Помиляються ті, хто гадають, що він не встиг. Тоніко стрімголов вискочив у двір, перестрибнув через сусідній паркан, натягнув штани на голе тіло в коридорі шокованої дони Армінди. Але все ж він устиг пролепетати, заїкаючись:

— Не вбивай мене, Насібе! Я просто давав їй деякі поради…

Ображений Насіб і не згадав про револьвер. Він махнув своєю важенною рукою, і Тоніко злетів з ліжка, але миттю підхопився, схопив свої речі із стільця і зник. Насіб мав вдосталь часу, щоб стріляти, і не було жодної можливості промахнутись. Чому ж він не вбив? Чому замість того, щоб застрелити Габрієлу, він почав лупцювати її, не говорячи ані слова, став мовчки бити її, залишаючи темно-червоні, майже сині плями на її тілі кольору кориці? Вона теж мовчала, не крикнула, не схлипнула, вона плакала мовчки і покірно зносила побої. Він ще бив її, поки прибіг Жоан Фулженсіо. Габрієла накрилась простирадлом. Так, щоб убити їх, Насіб мав достатньо часу.

Помиляються також ті, хто думають, що він не вбив її через надмірну до неї любов. В ту мить Насіб не любив Габрієлу. Але він і не ненавидів її. Він бив її, ні про що не думаючи, немов бажаючи заспокоїтись і помститися за те, що пережив удень, і напередодні увечері, і сьогодні вранці. В душі в нього було порожньо, немов у вазі, з якої викинули квіти, всередині все обірвалося. Серце боліло, немов хтось повільно всаджував у нього кинджал.

Насіб не відчував ані зненависті, ані любові. Лише сам біль.

Він не убив її тому, що не міг. Всі ці жахливі історії, які він розповідав про Сірію, були вигадкою. Побити її до півсмерті він ще міг. І він бив її без жалю, немовби одержуючи борг по старих рахунках. Але вбити він не міг.

Насіб мовчки підкорився, коли прийшов Жоан Фулженсіо, схопив його за руку і мовив:

— Годі, Насібе! Ходімо зі мною.

На порозі Насіб зупинився і тихо проказав, не обертаючись:

— Я повернуся вночі. Щоб до того часу твого й духу тут не було.

Жоан Фулженсіо повів його до себе. Увійшовши, він подав знак дружині, щоб та залишила їх наодинці. Вони сіли в кімнаті, заставленій книжками, араб обхопив голову долонями і довго мовчав, а потім запитав:

— Що мені робити, Жоане?

— А що ви можете зробити?

— Виїхати з Ільєуса. Більше мені тут не жити.

— Чому? Не розумію.

— Мені наставили роги. Я не можу тут залишатись.

— Ви справді хочете її покинути?

— А ви хіба не чули, що я сказав? Навіщо ж ви мене перепитуєте? Якщо я не вбив її, то ви гадаєте, що я зможу жити з нею далі? Знаєте, чому я її не вбив? Я ніколи не вмів убивати… Навіть курку… Навіть теля… Я не зміг убити навіть нікчемного черв'яка.

— Як на мене, то ви вчинили правильно, вбивати з ревнощів — це вандалізм. Лише в Ільєусі так чинять, та ще дикуни. Ви зробили правильно.

— Я виїду з Ільєуса…

Дружина Жоана Фулженсіо стала на порозі вітальні і промовила:

— Жоане, там тебе питають. Сеньйоре Насібе, дозвольте, я принесу вам кави.

Жоан Фулженсіо трохи затримався, але Насіб і не доторкнувся до кави. Він був приголомшений, він не відчував ні голоду, ні спраги, лише страждання. Жоан увійшов, пошукав книжку на полиці й сказав:

— Я за хвилину повернусь.

Коли він прийшов, Насіб сидів у тій же позі з порожнім поглядом. Жоан сів поруч і поклав йому руку на коліно:

— Як на мене, то, залишивши Ільєус, ви вчините дурість!

— Але хіба ж я можу зробити інакше? Адже мене засміють.

— Ніхто з вас не сміятиметься.

— Ви не будете, бо ви маєте щирість, а інші?..

— Скажіть, Насібе: якби вона не була вашою дружиною, а просто утриманкою, ви б не надавали подібному випадку особливого значення? Не намагались би виїхати з міста?