Читати книгу - "Коротка історія семи вбивств"

своєму ліжку й поволі підвів голову. А піднявши її та вдивившись, усміхнувся, але якось невпевнено, ніби трохи сором’язливо. І сказав:

— Я знав, що вони пришлють тебе.

— Як справи, mijo[537]?

— Дивлюсь на тебе — і ліпше, Докторе Лав.

Два

  іс Сеґрі? Міс Сеґрі? Мілісент Сеґрі? Міс Сеґрі?

— Не міс.

— О, перепрошую, місіс Сеґрі.

— Не міс і не місіс, а Мілісент. Мілісент Сеґрі.

— Окей, мем.

— От і добре. Скільки за все?

— За весь рецепт чотирнадцять доларів сімдесят центів, мем.

Знаєте, весь цей фемінізм — не більше ніж пристрасть білих американок повчати небілих, що робити і як робити, наче вони твої покровителі та, якщо ти будеш старатися і робитимеш все, як я, ти зможеш бути вільною, як я, — але є одна річ, у якій я солідарна з ними: я ненавиджу, коли зобов’язана розкривати свій родинний стан комусь, кого я не знаю, особливо чоловікам. Взяти хоча б цю нісенітницю довкола самого статусу, так ніби «заміжня» і «стара дівка» (ну, тобто місіс і міс) — єдині варіанти для визначення того, хто я така. Статус, бачте; без нього — ні до Бога, ні до порога. Особливо, якщо ти жінка: ти просто зобов’язана його мати. Привіт, великий хлопчику, ось мій статус. Здоров, перш ніж я скажу тобі своє ім’я — ось тобі мій статус. Може, простіше говорити, що я — лесбіянка, і хай цікаві самі визначаються з цим питанням щодо мого «родинного стану».

Так. «Ксанакс» — проти тривоги. «Валіум» — для сну. «Прозак» — під час депресії. «Фенерґан» — коли нудота. «Тайленол» — від головного болю. «Міланта» — від здуття. «Мідол» — проти спазмів. Тобто, Господи Ісусе, менопауза на порозі. Чи є якийсь швидкодійний засіб від припливів[538]? Вагітніти я не збираюся, то навіщо тримати двері відчиненими? Я в «Райт ейді»[539] в Істчестері, у Бронксі, всього за квартал від мого житла на Коста-авеню. Серпень; це означає, що скоро вже два роки, як я живу там. Само собою, при «Бет Ізраелі»[540], де я працюю, є своя аптека, але я «отоварюю» рецепти в Істчестері, — бо хто захоче тримати у своєму лікувальному закладі медсестру, яка купує стільки пігулок? Так, це конфіденційні справи, — але я не знаю випадку, щоб хтось, дай йому волю й привід, не став би обговорювати поза очі оті твої конфіденційні справи. Я прагну спростити собі життя, — за останні кілька років у мене вже алергія на складні речі... Вам остогид чоловік, який однаковісінький і вчора, і сьогодні, і завжди? Дайте йому мій номер... Пік нестерпності настає, коли вони починають говорити про свої почуття і (це мені особливо «подобається») про майбутнє цих почуттів. Тут мені стає так зле, що рука сама тягнеться за «Фенерґаном».

Тож я переходжу вулицю і забігаю в аптеку, що біля автобусної зупинки. «Зантак». Він потрібен мені після того, як я заковтую на сніданок мафій. Я мрію, щоб оці «Данкін Донатси»[541] не стояли впритул уздовж усього Ґан-Гілл-роуду, — тоді я могла б обмежитися лише кавою. Терпіти не можу Ґан-Гілл-роуд. Особливо в ці вологі дні, коли зима ще не наважується піти, а весна — прийти їй на зміну А поки вони зволікають, у мене є реальний шанс зіпсувати взуття. Біля станції метро — все ті ж старші чоловіки, яким нема куди йти, і складно сказати, дивляться вони на мене як чоловіки чи як Ямайці. Сам шлях з вулиці до дверей, далі до турнікета і до поїзда аж ніяк не назвеш приємним, а тут ще й стій у голубиному лайні, чекаючи 5-го маршруту. І, як завжди, ніхто з пасажирів, що чекають поїзда, не схожий на того, хто кудись поспішає. Ні тобі сумок із закупами, ні рюкзаків, ні кейсів — нічогісінько! У мене ж вигляд переможниці конкурсу «Міс Діва Марія» — бо, бачте, їду до лікарні. Ще навіть не медсестра, ще тільки вчуся.

Пригадую, директор курсів подивився на мене й зауважив:

— Зазвичай ми не приймаємо жінок на такому життєвому етапі, здебільшого у нас тут тільки початківці.

— А може, я тільки зараз і починаю життя? — сказала я чоловікові, який, вочевидь, не зрозумів цієї фрази, але з якоїсь причини не заявив жінці, що вона надто стара для цього. І ось кожен день, перебуваючи на роботі, я намагаюся осмислити його поведінку. Але Бог знає, що я можу зрозуміти людей лише в контексті того, чого вони хочуть від мене. Одначе тобі, Мілісент, ще зарано бути аж такою черствою й депресивною. Ти ж любиш білі панчохи й асексуальні черевички, пам’ятаєш? І ти працюєш — у «Бет Ізраелі», у відділенні невідкладної допомоги — і роботою своєї дуже навіть задоволена.

Але два тижні тому, протягом десь семи днів, почали надходити Ямайці зі всілякими вогнепальними пораненнями. Всі, як один, чоловіки, і чотирьом з них допомога вже була непотрібна. Їхні подруги та матері їхніх дітей вили, як плакальниці: «Ой-йой! Що ж тепер робити з цією малечею?» Ніби я знала відповідь. Говорити я стала з навмисним американським акцентом, бо не хотіла, аби хто-небудь дізнався, що я з Ямайки, — однак у шпиталі все ж почали вважали мене їхньою власною Медж Синклер з «Мисливця Джона»[542]. Один з лікарів навіть якось назвав мене Ерні — ім’ям однієї з героїнь, і хоча я його поправила — «мене звати Мілісент», — та стримати задоволену усмішку все ж не змогла.

Це було вельми дивно: всі ті Ямайці з пораненнями надходили з Бронксу, який далеко від нашого центру. Що саме там сталося того тижня, я не питала; але про це запитав лікар, на що один з чоловіків, із трьома кулями в ділянці таза, відповів: «Вони вбили молодого Бенджі. Там кінець світу тепер — у Кінгстоні, Маямі, Нью-Йорку, Лондоні. Вони вбили молодого Бенджі».

— Що за Бенджі, і як його вбили? — цікавиться лікар.

Я стою поруч із крапельницею, стиснувши її так, що ось-ось трісне.

— Сестро? — озивається лікар.

Я під’єдную до руки пацієнта крапельницю, не дивлячись на нього. Не хочу, щоб він глянув на мене і розпізнав «рідну кров», — бо я ж йому ніяка не споріднена душа.

— Хто