Читати книгу - "Бляшаний барабан"

— надішли мені копію того доносу, який ти зробив років два тому і з якого почався мій процес.

І ось у руках у мене та копія, і я надаю слово йому — тому, хто виступав проти мене в суді:

«Я, Готфрід фон Вітляр, лежав того дня в розкаряці на яблуні, яка росте на садовій ділянці в моєї матері й на якій щороку родить стільки яблук, що повидла з них вистарчає якраз на сім наших скляних слоїків. Отож лежу я в розкаряці на яблуні, лежу на боці, вмостившись лівою сідницею в заглибину, трохи зарослу мохом. Ноги я простяг у бік ґересгаймського склозаводу. А дивився я — куди ж я тоді дивився? — ага, дивився я просто перед себе, сподіваючись, що на очі мені щось та потрапить.

І ось на очі мені потрапив підсудний, якого нині я називаю своїм товаришем. З ним був собака, він усе крутився навколо господаря й поводився так, як і поводяться собаки, а звали його, як мені згодом повідомив підсудний, Люксом, порода — ротвейлер, і його можна було брати на час у прокатній конторі, що недалечко від церкви Св. Роха.

Підсудний сів на оту порожню котушку з-під дроту, яка, відколи скінчилася війна, лежить біля садової ділянки моєї матері Аліси фон Вітляр. Як високий суд і знає, на зріст підсудного можна назвати низеньким, а також дефективним. Це впало мені в око відразу. Ще дивнішою здалася поведінка того невеличкого, добре вдягненого чоловіка. Він барабанив двома сухими паличками на іржавій котушці з-під дроту. Та якщо, однак, узяти до уваги, що за фахом підсудний — барабанщик і, як з'ясувалося потім, має звичку барабанити абиколи й абиде, а також те, що кожен, навіть дилетант, побачивши такий барабан з-під дроту — недарма ж його називають барабаном! — не втримається, щоб не забарабанити, то треба визнати ось що: того передгрозового літнього дня підсудний Оскар Мацерат сів на барабан з-під дроту, що лежав біля садової ділянки пані Аліси фон Вітляр, і двома неоднаковими завбільшки, сухими вербовими паличками почав вистукувати ритмічні звуки.

Далі я можу посвідчити, що пес Люкс надовго зник у вже достиглому житі. Якщо мене спитають, на скільки саме він зник, то напевно я не скажу, бо я, щойно вмощуся в розкаряці на нашій яблуні, будь-яке відчуття часу втрачаю. І коли я все ж таки стверджую, що собака зник надовго, то це означає, що я його виглядав, бо мені припала до вподоби його чорна шерсть і обвислі вуха.

А ось підсудний свого собаки не виглядав, і казати так я, гадаю, маю всі підстави.

Коли пес Люкс вибіг із жита, яке вже можна було косити, він щось тримав у зубах. Не скажу, нібито я відразу здогадався, що саме він тримав! Я подумав, що то — паличка або камінець; що то бляшанка — навряд, а що залізна ложка — й поготів. Аж коли підсудний дістав у собаки з пащі corpus delicti, я добре розгледів, що то таке. Та від тої хвилини, коли собака, ще з повною пащею, потерся об ліву, якщо не помиляюся, холошу підсудного, й до тої миті — на жаль, визначити її з точністю вже не можна, — коли підсудний поліз рукою, наче по своє добро, йому в пащу, минуло щонайменше кілька хвилин.

Пес із шкури ліз, щоб привернути увагу прокатного господаря, але той лише без утаву, монотонно й тупо барабанив, як ото барабанять діти. Аж коли собака непристойно уткнувся вологою мордою підсудному між ноги, цей опустив вербові палички і копнув собаку правою — я добре пригадую, що правою — ногою. Той оббіг навколо господаря, але потім, по-собачому тремтячи, підійшов знов і потягся до нього з отим чимось у зубах.

Не встаючи, себто навсидячки, підсудний поліз рукою — цього разу лівою — собаці в пащу. Пес, віддавши так свою знахідку, відійшов на кілька метрів назад. Але підсудний як сидів, так і сидів, тримаючи знахідку в руці; він стис долоню, потім розтис її, ще раз стис і коли розтис удруге, то на тій знахідці щось зблиснуло. Призвичаївшись до вигляду знахідки, підсудний узяв її великим і вказівним пальцями й підніс прямовисно вгору, десь до рівня очей.

Аж тоді я назвав для себе ту знахідку пальцем, а оскільки на ньому щось блищало, то уточнив, який саме палець — підмізинний, і тим, навіть про це не здогадуючись, дав назву одному з найцікавіших процесів повоєнного часу. Зрештою, мене, Ґотфріда фон Вітляра, називають найважливішим свідком у процесі з підмізинним пальцем.

Позаяк підсудний ніякої тривоги не виявляв, лишався спокійний і я. Так, його спокій передався й мені. А коли підсудний дбайливо загорнув пальця з каблучкою в хустину, яка доти прикрашала його нагрудну кишеньку, то я навіть перейнявся симпатією до того незнайомця на барабані з-під дроту: оце порядний чоловік, подумав я, непогано було б із ним познайомитися.

Отож я й гукнув його, коли він зі своїм собакою напрокат уже хотів був рушити в бік Ґересгайма. Одначе він повівся спершу невдоволено, навіть погордливо. Я й досі не можу збагнути, чому це підсудний побачив у мені символічне втілення змія — лише через те, що я сидів на яблуні. Материні яблука на повидло в нього теж викликали підозру, він сказав, що вони, без сумніву, райські.

Може, зло й справді взяло моду звивати собі кубельце в розсохах на деревах. Але особисто мене полежати в розкаряці на яблуні тягло не що інше, як звичайнісінька нудьга, яка ні з сього ні з того находила на мене по кілька разів на тиждень. Та, може, нудьга вже сама собою і є оте зло? Але що гнало підсудного за мури Дюсельдорфа? Гнала його, як він потім мені зізнався, самотність. Одначе хіба самотність — не ще одне ім'я нудьги? Цими міркуваннями я ділюся не для того, щоб обтяжити провину підсудного, а для того, щоб його зрозуміти. Чи саме не ця його гра зі злом, його барабанний бій, що своїми ритмами розплутував зло, викликали в мене таку симпатію, що я до нього забалакав і завів з ним дружбу? Та й сама ота заява, після якої я постав перед високим судом свідком, а він — звинувачуваним, то також вигадана нами гра, ще одна невеличка спроба розвіяти і потамувати нашу самотність і нашу нудьгу.

На моє прохання підсудний, трохи повагавшися, надів каблучку з підмізинного пальця —