Читати книгу - "Марина — цариця московська"

куди захочуть. А ще краще буде, якщо вони видадуть нам вора з Маринкою та її вибледком, тоді ми їх і пальцем не зачепимо.

Для підтримки свого реноме (та ще для форсу й понту) козаки Заруцького попросили день на роздуми, і це вже було початком перемоги над ними і кінцем отамана з Мариною.

Їм дали день і ніч.

Козаки галасували на озері увесь день, кричали, до хрипоти сперечалися — навіть за шаблі хапалися.

Вночі провели коло і вранці, ледь засіріло, воїнство Івана Заруцького кинулось з острова врозтіч. Осідлавши коней, подалися бродом на материк, і стрільці їх і справді не чіпали, даючи прохід. Ще й гукали їм: біжіть, мовляв, драпака давайте куди хочете! Та вдруге нам не попадайтеся!..

Пропустивши козаків через свої ряди, стрільці кинулися на спорожнілий острів, і для Заруцького та Марини з її жіноцтвом (притихле, воно боялося навіть голос подати) все було скінчено...

(За іншими даними, козаки, побачивши, що їм діватися нікуди, «связали Заруцково и Маринку с сыном... И отдали их стрелецким головам, а сами объявили, что бьют челом и целуют крест царю Михаилу Федоровичу». І це дуже схоже на правду. Та й типова це, на жаль, історія, коли одні, рятуючи своє життя, зраджують інших, з якими ще день тому були в одній супрязі і вважалися ледь чи не побратимами.)

5 липня 1614 року Гордій Пальчиков та Савостян Онучин повідомили в Астрахань, виславши поперед себе гінців на прудких конях, про «поимку Ивана Заруцково и Марины Мнишек, Сендомырсково воеводы дщерь и ея воренка».

«И ведем их к вам в Астрахань связанных с собою вместе».

Поголос піде: Заруцький, крім усього, в чому його звинувачувала Москва, ще й... чорнокнижник. Той, хто знається на чорних книгах, чаклун. А чаклує він за чорними книгами, що мають магічну силу, будь-які пута-ланцюги-кайдани може легко розривати і на всіх порчу насилати і всі замки відкривати, крізь стіни проходити, невидимим, як треба, робитися, а тому ніяка темниця, бодай і з каменю мурована, його не втримає.

Тож в Астрахані боялися, аби Заруцький «не ушел ис неволи», бо ж ні тюрми, ні залізо не встоїть проти його «волшебства». А тому, прибувши в Астрахань, воєводи помістили козацького отамана в церковному притворі — передня частина церкви за папертю, — сподіваючись, що тільки сила святої обителі переборе його «ведовство», сиріч чарівництво-чаклунство.

В Астрахані полоняників не зважилися довго тримати, боячись «смуты» (раптом хтось із астраханців чи козаків захоче їх звільнити?), і вже 13 липня боярин князь Іван Одоєвський перепровадив Івана Заруцького і Марину Мнішек у Казань під охороною стрілецьких голів Михайла Соловйова та Баїма Голчина.

Полоняників везли закованими в залізо.

Охороні — стрілецьким головам — був даний суворий наказ: на випадок якого-небудь нападу чи спроби звільнити затриманих Соловйову і Голчину слід негайно «Маринку с выбледком и Ивашка Заруцково побить до смерти».

(Повністю наказ Москви був трохи ширший:

«Михаилу и Баиму везти Марину с сыном ея выбледком[7] и Ивашка Заруцково с великим бережением, скованных и станом ставиться осторожливо, чтобы на них воровские люди безвестно не пришли. А будет на них прийдут откуда воровские люди, а им будет они в силу, и Михаилу и Баиму — Маринку с «воренком» и Ивашку побито до смерти, чтоб их воры живых не отбили».)

Так-таки у наказі (офіційному, якщо хочете, державному) і вжито: «Маринку с выбледком...»

Москва не погребувала навіть нецензурщиною (в офіційному документі): «выбледок». Але... Тут теж можна меланхолійно зауважити: такі тоді були норови, таке розуміння нецензурщини (а втім, самого поняття «нецензурні вислови» тоді, вочевидь, не було), і таке — теж розуміння — порядності — одне з пізніших складових дворянських верств у смислі благородності. І звичайно ж такий тоді був рівень культури, коли й самого розуміння порядність—непорядність ще не існувало. Як і толерантності та гідності. А якщо й було, то вельми своєрідне.

Так-таки і названо було дитину матері: «выбледком». А вся провина Марини перед Москвою була провиною політичною. Простіше кажучи, боротьба за владу, у якій і вона брала участь. Вона, юна дівчина, полячка за національністю, графиня із Самбора, яка вийшла заміж за російського царевича, який запевняв, що він — син царя Івана Грозного, і про це їй тоді всі вуха прогуділи. Так це було чи не так, син він істинний царя чи самозванець — звідки їй було знати, як цього й досі ніхто не знає. Та й про Дмитрія різне говорили. В тім числі й те, що він таки справжній син царя.

Його з бурхливою радістю зустріла й прийняла Москва, коронувала законно на царство своє — яких ще треба було доказів для Марини в істинності походження Дмитрія?!. Вона за нього вийшла заміж — як і всі дівчата й жінки роду люд­ського обзаводяться парами. Переїхала на батьківщину свого чоловіка, де її архіурочисто зустріли московити і влада. Через кілька днів її офіційно коронували на царицю московську, присягнули їй, — то в чому ж її провина? Чого це вона раптом стала головною призвідницею Смути?

Потім, правда, її чоловіка-царя уб’ють (хоч мертвого його вона так і не бачила), а ще потім почалося... Лжедмитрій II, отаман Заруцький, Смута і все інше, з нею пов’язане.

Із Смутою, а не з Мариною.

А що вона знову вийшла заміж, то й тут гріха немає — всі вдови