Читати книгу - "Страх мудреця, Патрік Ротфусс"

Фелуріян, чи не так? — я завагався, та сухий голос продовжив так, ніби я відповів. — Так я й думало. Відчуваю запах заліза на тобі. Зовсім легкий. І все ж цікаво знати, як вона його терпить.

Пауза. Розпливчастий рух. Легенько заворушився десяток листків. Ще два крильця засіпались, а тоді полетіли донизу.

— Ходи сюди, — продовжив голос, який уже долинав з іншої частини дерева, хоча все одно ховався за висячим листям. — Цікавий хлопчина неодмінно повинен мати одне-­два запитання. Підходь. Питай. Твоє мовчання мене вельми ображає.

Я завагався, а тоді сказав:

— Гадаю, в мене таки може бути одне-два запитання.

— Ах-х-х-х, — залунав протяжний вдоволений звук. — Я так і думало.

— Що ви можете сказати мені про амірів?

— Кікссс, — роздратовано сплюнуло Ктей. — Що це таке? Звідки така настороженість? Навіщо ці ігри? Питай мене про чандріян, та й по всьому.

Я заціпенів, ошелешений і німий.

— Здивований? Але чому? Воістину, хлопче, ти як чистий ставок. Я бачу тебе наскрізь на десять футів углиб, хоча глибини в тобі заледве три фути, — знову розпливчастий рух — і на землю полетіли, закружлявши, дві пари крилець, одна блакитна, одна пурпурова.

Мені здалося, ніби я побачив, як поміж гілля щось зви­вається, але воно ховалося за нескінченним гойданням дерева на вітрі.

— Чому пурпуровий? — запитав я просто так, аби не мовчки.

— Суто задля сміху, — відповіло Ктей. — Я заздрило його невинності, його безтурботності. До того ж від надміру солодкості мене нудить. Як і від добровільного невігластва, — пауза. — Бажаєш запитати мене про чандріян, чи не так?

Я тільки й зміг, що кивнути.

— Насправді тут мало що можна сказати, — легковажно заува­жило Ктей. — Однак їх краще було б називати Сімома. Тепер, коли минуло стільки років, на назву «чандріяни» навішано дуже багато фольклору. Колись ці назви були взаємозамінними, але тепер, якщо сказати «чандріяни», люди уявляють оґрів, рендлінґів і скавенів. Яка дурість…

Запала довга тиша. Я стояв нерухомо, доки не усвідомив, що істота чекає на відповідь.

— Розкажіть мені більше, — попросив я. Мій голос видавався мені самому страшенно тонким.

— Чому? — здається, я почув у його голосі грайливу нотку.

— Тому що мені треба знати, — відповів я, намагаючись повернути своєму голосу трохи сили.

— Треба? — скептично перепитало Ктей. — Звідки ця раптова потреба? Можливо, відповіді на запитання, яких ти шукаєш, знають майстри в Університеті. Але вони нічого тобі не сказали б, навіть якби ти запитав, а ти їх не питатимеш. Ти занадто гордий для цього. Занадто розумний, щоб просити допомоги. Забагато дбаєш про свою репутацію.

Я спробував заговорити, та моє горло не видало нічого, крім сухого клацання. Я ковтнув і спробував іще раз.

— Будь ласка, мені треба знати. Вони вбили моїх батьків.

— Ти спробуєш убити чандріян? — зачудовано, майже вражено промовив голос. — Відстежити й перебити їх самотужки? Оце так, і як ти це зробиш? Галіакс живе на світі вже п’ять тисяч років. П’ять тисяч років — і ні секунди сну.

Гадаю, розумно шукати амірів. Навіть такий гордій, як ти, може зрозуміти, коли потрібна допомога. Можливо, Орден надасть її тобі. Та от біда: знайти його так само важко, як власне Сімох. Ой леле, ой леле. І що ж робити юному сміливцеві?

— Скажіть мені! — хотів прокричати я, та вийшло в мене благання.

— Гадаю, це тебе роздратувало б, — спокійно продовжило Ктей. — Ті нечисленні люди, які вірять у чандріян, надто бояться, щоб говорити, а всі інші просто сміятимуться з тебе через такі запитання, — драматичне зітхання, що неначе долинуло з кількох місць у листі одночасно. — Однак така вже ціна цивілізації.

— Яка ціна? — запитав я.

— Зухвальство, — відповіло Ктей. — Ви вважаєте, нібито знаєте все. Ти сміявся з фей, доки не побачив одну з них. Не дивно, що всі твої цивілізовані ближні так само відма­ху­ються й від чандріян. Щоб відшукати людину, яка може сприйняти тебе всерйоз, тобі довелося б залишити свої безцінні ­сторони далеко позаду. В тебе не було б жодної надії до меж Штормвалу.

Запала тиша, а тоді на землю полинула ще одна пара пурпурових крилець. Я ковтнув, позбуваючись сухості в горлі й намагаючись зрозуміти, яке запитання можна поставити, щоб дістати більше відомостей.

— Ти усвідомлюєш, що на світі небагато людей, які серйозно поставляться до твого пошуку амірів, — спокійно продовжило Ктей. — Однак мейр — людина вельми непересічна. Він уже наблизився до них, хоч і не усвідомлює цього. Тримайся мейра — і він приведе тебе до їхніх дверей.

Ктей тоненько, сухо реготнуло.

— Кров, крильник і кістка, якби ж то ви, істоти, мали тямку, щоб мене оцінити. Хай що ти забудеш, пам’ятай те, що я зараз сказало. Рано чи пізно ти збагнеш сенс жарту. Я гарантую. Коли настане час, ти сміятимешся.

— Що ви можете розповісти мені про чандріян? — запитав я.

— Якщо вже ти так мило питаєш, тобі потрібен Попіл. Пам’ятаєш його? Біле волосся. Темні очі. Зробив дещо з твоєю матір’ю, сам знаєш. Жах. Однак вона добре трималася. Лоріан завжди була артисткою, перепрошую за формулювання. Набагато кращою за твого батька, який стільки благав і белькотів.

У мене перед очима замиготіли образи того, що я роками намагався забути. Моя мати з мокрим від крові волоссям, неприродно скрученими руками, зламаними на рівні зап’ястків і ліктів. Мій батько з розітнутим животом, залишив по собі кривавий слід завдовжки двадцять футів. Він повз, аби бути ближче до неї. Я спробував заговорити, та в роті у мене було сухо.

— Чому? — все-таки прохрипів я.

— Чому? — повторило Ктей. — Яке гарне запитання. Я знаю дуже багато «чому». Чому вони так кепсько обійшлися з твоєю бідолашною сім’єю? Чому? Тому що хотіли, тому що могли, тому що мали причину.

Чому вони залишили живим тебе? Чому? Тому що були недбалі, тому що тобі поталанило, тому що їх щось відлякнуло.

«Що їх відлякнуло?» — отетеріло подумав я. Але це вже було занадто. Ті спогади, те, що казав голос. Мої вуста беззвучно заворушилися в запитанні.

— Що? — перепитало Ктей. — Шукаєш якогось іншого «чому»? Думаєш, чому я це тобі розповідаю? Що з цього доброго? Можливо, колись цей Попіл недобре зі мною повівся. Можливо, мені весело відправити такого малого цуцика, як ти, поганятися за його п’ятами. Можливо, тихе рипіння твоїх сухожилків, поки ти стискаєш кулаки, видається мені солодкою симфонією. О так, так і є. І можеш бути певен.

Чому ти не можеш відшукати цього Попела? Що ж, це цікаве «чому». Здавалося б, чоловік із вугільно-чорними очима пови­нен справляти певне враження, коли зупиняється чогось випити. Як може бути так, що ти за стільки часу нічого про нього не чув?

Я похитав головою, намагаючись звільнити її від запаху крові й горілого волосся.

Ктей, схоже, сприйняло це як сигнал.

— Правильно — гадаю, мені не треба розповідати тобі, який він із себе. Ти бачив його всього день чи три тому.

Тут до мене раптом дійшло. Ватажок бандитів. Граційний чоловік у кольчузі. Попіл. Саме він