Читати книгу - "Страх мудреця, Патрік Ротфусс"

звернувся до мене, коли я був дитиною. Чоловік із жахливою усмішкою й мечем, подібним до зимової криги.

— Шкода, що він урятувався, — продовжило Ктей. — І все ж ти маєш визнати: тобі неабияк пощастило. Я сказало б, що зустрітися з ним іще раз — це можливість, яка випадає всього двічі в житті. Шкода, що ти її згаяв. Не карайся через те, що його не впізнав. Вони мають багатий досвід приховування тих характерних ознак. Ти в цьому геть не винен. Минуло багато часу. Роки. До того ж ти був заклопотаний: добувався ласки, качався на подушках із якоюсь піксі, задовольняв свої примітивні потреби.

Одночасно засіпалися троє зелених метеликів. Їхні крильця, полетівши на землю, скидалися на листочки.

— До речі, про потреби: що подумала б твоя Денна? Ой леле! Тільки уяви: вона бачить тебе тут. Ви з піксі тісно переплелися, бавитеся, мов ті кролики. А знаєш, він її б’є. Її покровитель. Не постійно, але часто. Іноді — у гніві, але здебільшого це для нього гра. Як далеко він може зайти, перш ніж вона заплаче? Як далеко він може просунутися, перш ніж вона спробує піти і йому доведеться знову заманювати її до себе? Май на увазі, що ні про що страшне не йдеться. Жодних опіків. Нічого такого, щоб лишалися шрами. Поки що.

Два дні тому він пустив у хід свій ціпок. Такого ще не бувало. У неї під одягом рубці завбільшки з твій великий палець. Синці до кісток. Вона тремтить на підлозі з кров’ю в роті, і знаєш, про що вона думає, перш ніж усе чорніє? Про тебе. Вона думає про тебе. Ти, гадаю, теж думав про неї. Між плаванням, полуницями й усім іншим.

Ктей видало звук, схожий на зітхання.

— Бідолашка, вона так міцно до нього прив’язана. Гадає, що більше ні на що не годиться. Не пішла б від нього, навіть якби ти попросив. А ти не попросиш. Ти, такий обережний. Так боїшся її наполохати. І це таки вельми слушно. Вона ще та втікачка. Як ти можеш сподіватися знайти її тепер, коли вона покинула Северен?

А знаєш, шкода, що ти пішов, не сказавши ні слова. Перед цим вона тільки починала тобі довіряти. Перш ніж ти розгнівався. Перш ніж ти втік. Достоту як усі інші чоловіки в її житті. Достоту як усі інші чоловіки. Жадав її, повнився солодкими словами, а тоді просто пішов геть. Залишив її саму. Добре, що вона вже до цього звикла, чи не так? Інакше ти міг би завдати їй болю. Інакше ти, можливо, просто розбив би тій бідолашці серце.

Це вже було занадто. Я розвернувся й побіг, шалено помчавши туди, звідки прийшов. Назад, до тихих сутінків на галявині Фелуріян. Геть. Геть. Геть.

І біжучи, я чув, як позаду мене говорить Ктей. Його сухий тихий голос лунав мені вслід довше, ніж я вважав за можливе.

— Я ще тобі скажу! Вернись! Вернись! Багато що, ти тільки залишись!

***

Я повернувся на галявину Фелуріян лише за кілька годин. Як відшукав шлях, точно не знаю. Пам’ятаю лише, як несподівано побачив крізь дерева її шатро. Його вигляд сповільнив божевільне кружляння моїх думок так, що я зміг знову почати думати.

Я пішов до ставка й добре, жадібно напився, хлюпнув водою на обличчя, щоб прочистити голову та приховати сліди сліз. Тихенько подумавши секунду чи дві, підвівся й пішов до шатра. Лише тоді помітив дивну відсутність метеликів. Зазвичай їх літало довкола не менше кількох особин, та тепер не було жодного.

Фелуріян була там, але, побачивши її, я лише збентежився ще більше. То був єдиний раз, коли я побачив її не бездоганно прекрасною. Вона лежала серед подушок, виснажена і стомлена. Неначе я зник на кілька днів, а не годин, і вона весь цей час не їла й не спала.

Почувши моє наближення, Фелуріян стомлено підняла голову.

— це зроблено, — промовила вона, але коли поглянула на мене, її очі здивовано округлились.

Я опустив погляд і побачив, що роздряпаний чагарниками й закривавлений. Увесь лівий бік у мене був заляпаний грязюкою й перемазаний травою. Напевно, я впав під час бездумної втечі від Ктей.

Фелуріян сіла прямо.

— що з тобою сталося?

Я неуважно спробував стерти трохи засохлої крові на лікті.

— Те саме я можу запитати в тебе, — промовив я хрипким і грубим голосом, неначе перед цим кричав. Підвівши погляд, я побачив у її очах щиру стурбованість. — Я пішов на денний бік. І знайшов якусь істоту на дереві. Вона називала себе Ктей.

Коли я вимовив це ім’я, Фелуріян застигла.

— Ктей? ви розмовляли?

Я кивнув.

— ти питав його?

Однак відповісти я не встиг: вона тихо, відчайдушно скрикну­ла й кинулася до мене. Заходилася водити руками по моєму тілу, неначе шукаючи ран. За хвилину взялася за моє обличчя й зазир­нула мені в очі, неначе боячись того, що могла там побачити.

— ти добре почуваєшся?

Від її турботи у мене на губах з’явилася легка усмішка. Я зібрав­ся запевнити Фелуріян, що в мене все гаразд, — а тоді згадав, що саме казало Ктей. Пригадав пожежі й чоловіка з чорнильно-­чорними очима. Уявив Денну, що розтягнулася на підлозі з повним ротом крові. На очі навернулися сльози, і я похлинувся. Відвернувся й захитав головою, замруживши очі й не в змозі нічого сказати.

Фелуріян погладила мене по шиї ззаду і промовила:

— усе добре. біль минеться. воно не вкусило тебе, і в тебе чисті очі, тож усе добре.

Я відсторонився від неї так, щоб зазирнути їй в обличчя.

— Мої очі?

— слова Ктей можуть ламати людям голови. однак я побачила б, якби це сталося. ти досі мій квоут, досі мій солодкий поет, — вона нахилилася вперед, дивно завагавшись, а тоді лагідно поцілувала мене в лоба.

— Воно бреше людям і доводить їх до божевілля?

Фелуріян повільно хитнула головою.

— Ктей не бреше. воно володіє даром бачення, але говорить лише для того, щоб завдати болю. із Ктей розмовляють лише денерлінґи, — вона торкнулася моєї шиї збоку, пом’якшуючи свої слова.

Я кивнув, бо знав, що це правда. І заплакав.